Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

відслідкувати його, очікуючи побачити Ріда Дарроу, який топчеться біля мене.

Натомість біля мене ширяє моя мати, її рот розкритий у беззвучному крику всього в декількох дюймах від мого обличчя. Вона така, як я пам’ятаю її, засохлу кров у зморшках її рота, її очі, що стали пліснявими та сірими, знову запали в голову, а її шкіра почала гнити від вилиць і чола.

Я сахаюся назад, стикаючись з кимось, викликаючи ланцюгову реакцію приглушених проклять.

Але коли я втримую рівновагу й піднімаю очі, її вже немає.

“Та що з тобою таке?” вимагає хтось, коли я обертаюся в невитонченій манері, яку дозволяє костюм, шукаючи, перевіряючи, чи вона ще тут. Саме в цьому вантажному відсіку, майже в тому самому місці, я бачила її востаннє, вперше за багато років. І коли я була тут востаннє, я втратила половину своєї команди — якщо можна довіряти моїм спогадам — і значну частину свого розуму.

Рід Дарроу, який нарешті наздогнав нас, насторожено спостерігає за мною.

Побачити матір один раз - це можна вважати проекцією страху стривоженого розуму. Можливо, це навіть давно обговорюваний механізм подолання, створений моїм мозком, який все ще розвивається.

Але двічі… Двічі більше схоже на прикмету.

26

Шлюз вантажного відсіку достатньо великий, щоб через нього могла пройти ціла команда одночасно. Діас змушує мене чекати з її людьми, ми йдемо після Монтгомері. Команда Шина буде зайнята перенесенням обладнання Верукса і вантажу, призначеного для колонії Міра. Отримання всього, що ще можна використовувати, і що не застаріло, я думаю.

Рішення Діас додає мені, мабуть, ще п’ятнадцять хвилин до очікування, але хвилювання в мені наростає з кожною секундою, поки не здається, що мої зуби вібрують разом із ним.

Нарешті, по той бік шлюзу, в коридорі, я одночасно відчуваю полегшення та розчарування, побачивши палубу екіпажу саме такою, якою я її пам’ятаю з моєї першої подорожі. Меблі засунули в передпокій, блокуючи двері, не даючи людям вийти з кімнат.

Я здригаюся, уявляючи запах розпаду, якого я не відчуваю, дякуючи шолому та незалежній подачі повітря. «Тут є жертви», — кажу я Діас. «У кімнатах. На цьому рівні екіпаж і персонал».

Її увага зосереджена на її команді в коридорі, вона різко киває головою, ледь помітним рухом. «Мертві все одно будуть мертвими пізніше. Наш пріоритет — пошук по всьому кораблі».

Пошук того, що це спричинило. І тих, хто вижив. Хоча вона більше нічого не каже, мені важко не тиснути на неї, щоб це підтвердити.

Команда Монтгомері бере лідерство, коли ми рухаємося коридором, і мені потрібно зібрати всі сили, які я маю, щоб не відштовхнути їх і не кинутися до Платинового рівня. Якщо хтось ще живий, вони б розблокували рівень, як тільки я втекла, чи не так? Це найлогічніший крок для виживання. Отже, якщо двері перегородки опущені, є ймовірність, що за ними хтось живий.

Але якщо вони не…

Попереду мене один із членів команди Монтгомері різко бере праворуч, світло на кінці його зброї освітлює темний дверний отвір. Він порожній, двері міцно зачинені.

Через мить його плечі піднімаються й опускаються, знизуючи плечима. «…подумав …щось побачив». Його слова звучать уривчасто й слабко.

Можна було б списати це на нерви.

Але я знаю краще.

Це починається.

На першому великому перехресті цього коридору й того, що йде в протилежному напрямку, де ми мали б підніматися сходами, команда Монтгомері різко повертає ліворуч.

«Гей, зачекайте», — кажу я. «Краще, якщо ми залишимося разом». Люди і привиди, які з’являються несподівано, лише посилять плутанину. Команда Шина у вантажному відсіку не викликає занепокоєння, але якщо ми отримаємо різноманітні пошукові групи, які блукають пасажирськими палубами — і всі вони почнуть щось бачити, будучи озброєні до зубів — це лише збільшить ймовірність того, що хтось когось підстрелить.

Але Монтгомері та його команда не подають жодних ознак того, що почули мене чи, що вірогідніше, хоч трохи переймаються моєю думкою, прямуючи до протилежного кінця перехресного коридору.

Я дивлюся на Діас, яка нетерпляче чекає на мене зі своєю командою внизу сходів. «Це великий корабель, Ковалик. Ходімо.”

Я спостерігаю, як команда Монтгомері йде геть, і мене охоплює тривога. Що, в біса, вони хочуть знайти? Але Атріум і Платиновий рівень знаходяться на сходах і попереду, і мені потрібно бути там.

Тиск у грудях посилюється, коли ми піднімаємось сходами на наступний рівень кают. І знову все так, як я пам’ятаю. Включаючи криваве повідомлення на стіні.

“я бачу тебе

залиш мене в спокої”

Це змушує навіть Діаз зупинитися на секунду.

У кінці коридору один з членів її команди зупиняється, завмираючи. «Ви чуєте це?» Його голос тьмяний і слабкий. «Це спів. Якась маленька дитина співає». Світло на кінці його зброї гойдається, коли він повертається, намагаючись знайти джерело звуку. «…все спокійно, все…» — співає він разом з уявним голосом, звук крихкий і різкий.

Поруч зі мною Рід змінює своє положення. «Мені здається… я теж це чую».

Лайно Сила навіювання? А може, ця штука посилюється.

«Це несправжнє», — кажу я, підвищуючи голос, щоб мене почули. «Тут ніхто не співає».

Але коли світло члена команди проноситься повз сходи попереду, я бачу білу тканину з маленькими блакитними квітами та маленькі босі ніжки.

Я різко вдихаю. Бекка махає мені рукою і хихикає, я чую це так чітко, ніби вона прямо переді мною — ні, так чітко, ніби вона зі мною в моєму довбаному костюмі — і манить мене піднятися до гри.

Галюцинація, привид чи пам’ять? Я закінчила цю гру, і далі буде тільки гірше. І якщо мені важко впоратися з цією зміненою реальністю, досвід показує, що всі інші зійдуть з розуму набагато швидше.

«Нам треба поспішати, — похмуро кажу я.

— Тут я віддаю накази, Ковалик, — каже Діас. Але вона хитає головою на свою команду. «Рухайтеся!»

Ми піднімаємося східцями трохи швидше, без вагань минаємо рівень з моторошним театром, а потім ще один з порожнім закритим рестораном. Але коли Діаз покидає сходи, щоб попрямувати до затемненого Атріуму, я на мить зупиняюся, щоб набратися сил.

Усі люди, які колись дрейфували над моєю головою, не змогли б м’яко приземлитися, коли гравітація відновилася. І після майже восьми тижнів перебування в повних умовах навколишнього середовища це не буде гарним.

Але відразу бачу, що здіснена спроба виглядати гідно. Тут холодно, можливо, хтось намагається уповільнити розпад? Простирадла, ковдри та одяг безладно накинуті на загиблі тіла. Принаймні до передньої половини кімнати. Зусилля несподівано припиняються від середини атріуму, ніби хтось перервав роботу або відволікся. Від цієї точки до глибини кімнати це все ще хаотична суміш кінцівок і плоті.

Як якась жахлива абстрактна картина зі сценами вбивства.

Діаз робить паузу і повертається до своєї команди.