Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Кейн кидається на мене, і я вловлюю розмитість руху за частку секунди до того, як його тіло важко стикається з моїм.

Ми падаємо на матраци під незручним кутом, моя рука завернута піді мною, унеможливлюючи належний захист чи навіть утримання його. Але чи маю я право навіть спробувати? Хіба я не заслуговую цього за те, що зробила?

Але він не стискає пальці на моєму горлі і не б’є кулаком по обличчю.

Натомість він пильно дивиться на мене, поклавши руки по обидва боки від мене, його голова схилена набік і чоло зморщене від збентеження, ніби він не може зрозуміти, що він бачить. Під жмутами його волосся спалах знайомого помаранчевого кольору. Беруші. Як ті, що зараз у нас у вухах.

Як у першого офіцера «Аврори», коли ми знайшли його тіло. Він теж носить їх. Ми знайшли ті інші пари в багажнику в кімнаті екстреної допомоги.

«Чому ти…» — починаю я.

“Відпусти її!” — кричить Діас, вриваючись до кімнати, її зброя спрямована на нього. Рід протискується за нею.

«Не треба!» Я кажу. «Все добре, я в порядку». Я не хочу, щоб Кейн панікував, а Діаз застрелила його, якщо він піде в її бік.

Але Кейн, кинувши швидкий погляд на Діас і Ріда, повністю відкидає їх. «Я казав вам, що вона прийде», — каже він натомість, звертаючись до порожнього місця в трьох футах ліворуч від себе.

Надія, яка наповнювала мої груди, витікає з бульканням.

Він знову звертає увагу на мене, але вираз його обличчя схожий на вираз людини, яку охопив гарячковий сон. Насторожений, але все ще далекий. Тут, але не повністю. «Я знав, що ти повернешся».

Почуття провини б’є мене, але перш ніж я встигаю сформулювати відповідь, він продовжує розмову. «Ні, ні, це не те, що я сказав». Він пильно дивиться на іншу невидимку, цю праворуч від нього. “Я буду. Я скажу їй.”

Діаз видає щось середнє між огидою та жалем і опускає зброю. Збоку Рід стоїть напружено — так само напружено, як тільки можна стояти на матрацах, — виглядаючи водночас роздратованим і розчарованим. Що Кейн живий і він, Рід, помилився.

Гадаю, вибачень за те, що він називав мене вбивцею, не буде. Хоча те, що я не вбила свою команду заради більшого призу, у чому мене звинуватив Рід, не означає, що я так само не вбивала інших.

Кейн відступає від мене, а потім подає мені руку абсурдно нормальним жестом. Трохи повагавшись, я беру його руку, і він піднімає мене, щоб я встала на ноги.

Біль пронизує мою щиколотку, і я здригаюся. Кейн тримає мене за руку, доки я не відновлюю рівновагу.

«Матраци роблять усе краще. М’якше, — каже він змовницьким голосом, нахиляючись ближче.

Угу.

«Нісус перенаправив електроенергію, щоб збільшити шумопоглинання, згідно специфікацій», — продовжує він. «Ми почали рухатися повільніше, ніж раніше, але це допомагає».

Я дивлюся на нього. Це звучить майже як цілісна думка. І це може бути правдою, враховуючи статус ліхтарів.

«Ми не можемо його знайти», — каже мені Кейн із раптом похмурим виразом обличчя. «Ми шукали всюди». Його погляд скочується вбік, і він киває у відповідь тому, кого я не бачу й не чую. «Це треба якось прив’язати до двигунів». Він робить паузу. «Але воно живе тут». Тикає пальцем у скроню. «Хоче їсти, жувати і поїдати».

Про що він говориш? Я відриваюся від запитання. Будь-яка відповідь, яку я могла би отримати, була б лише сумішшю тарабарщини та чогось, що звучало б майже як сенс, що спонукало б мене шукати значення. Намагаючись вибрати лише стільки, щоб дати мені надію, що він намагається по-справжньому спілкуватися.

Мене охоплює глибокий смуток, який піднімається, поки не здається, що я можу в ньому потонути. Кейн Беренс, фізична особа, все ще живий, його легені все ще працюють, серце все ще б’ється. Але самого чоловіка — яким він був — уже немає.

«Ми не можемо це викорінити», — сумно каже Кейн, відпускаючи руку на бік. «Нісус намагався».

Я здригаюся, згадуючи про викрутку.

«Нам потрібно забрати його звідси», — кажу я Діас. «Зараз. Йому стане краще, як тільки він піде звідси». Що, в кращому випадку, є оптимістичним перебільшенням моєї найглибшої надії, а не тим, що я маю докази, але я не дозволю Кейну сидіти тут ні секунди довше. Це точно йому не допоможе.

Діаз починає відвертатися, і з’являється Маккогі, нависаючи над нею. Вона злегка здригається, тремтіння ледь помітно в її поставі, але я це помічаю. Вона побачила його. Або побачила щось інше.

Діаз не застрахована від того, що тут відбувається, хоча чомусь вона, здається, може ігнорувати це краще за інших.

«Сер, підтверджуємо, що одна людина вижила», — каже вона, закінчуючи відвертатися від мене.

Привид її колишнього командира уважно спостерігає за нею, незважаючи на відсутню половину обличчя.

Я не чую відповіді Макса, мій шолом лежить на матраці на підлозі, де я його залишила. Я намацую свої беруші, витягую їх.

“Так, сер. Так, сер, — каже Діас.

Кейн ніжно смикає мене за руку. «Можливо, вони знайдуть це», — каже він.

«Так, можливо», — кажу я. Але я стежу за Діас. Це не має бути важким моментом. Ми знайшли вцілілого. Крок перший, заберіть його з довбаного корабля та назад у безпечне місце.

Але Діас все ще говорить. — Здається так, сер.

«Нісус намагався шукати за специфікаціями, як ми вже говорили, але…» Кейн робить паузу, різко хитаючи головою, начебто собака намагається витрусити воду зі своїх вух. Потім він дивиться на когось, кого немає поруч. “Замовкни! Це неправильно! Я тобі сказав, ні! Вона нас не зрадила, вона тут!»

Ненависть до себе горить у грудях. «Все гаразд», — заспокійливо кажу я Кейну. “Все добре.”

Кейн кліпає, повертаючи увагу до мене. «Але корабель занадто великий», — каже він так, наче переривання й не було. «Навіть машинне відділення занадто велике, коли ти точно не знаєш, де шукати». Він розпачливо сміється. “Ви були праві.”

Невиразне відлуння спогаду проноситься в моїй свідомості, слабке, але присутнє. Голоси на мостику, коли я прокинулася біля Лурдес. Останній спогад, який я пам’ятаю, що я лежу у темряві, з жахом дивлячись на дві версії Лурдес, яка зараз шепоче мені вдалині. Чи їх було більше? Більше того моменту, взятого в мене?

«Зрозуміло», — каже Діас.

Я дивлюся в її бік і бачу, що вона вже в русі. Але замість того, щоб повернутися до нас, вона прямує геть.

До дверей.

Те аморфне почуття страху й підозри, яке кружляло в мені, раптом зливається в гостре, як бритва, вістря підтвердження. А потім паніка.

«Почекай!» — кричу я, силкуючись кинутися за нею, біль шипить у