Альма Лібрем - Сусід на одну ніч, Альма Лібрем

Розділ четвертий

- Ну, так, три дні, - гмикнув Саша, струшуючи ногою.

Чобіт, що злетів з його ноги, приземлився в кутку. Другий полетів туди ж, і Саша рішуче закрокував вперед, до сходів. Моє божевілля якось дуже швидко перестало його лякати, і я зробила висновок: хлопець просто дуркував. Та це не скасовувало головного: я не збиралась стирчати тут цілих три дні!

- Я завтра ж поїду, - запротестувала я.

- На чому? – гмикнув він. – Дорогу замітає. Не знаю, як мої сюди доберуться. Автобуси в найближчі три дні їздити не будуть, тобі ж водій сам сказав, я чув.

- Ти мене лякаєш.

- Я доводжу до тебе сувору правду життя, - зітхнув Олександр. – А вона така: поїхати звідси буде не так просто. Хіба що хтось з моїх приїде на тачці і здійснить акт доброї волі по відкиданню тебе до обласного центра. Звідти-то точно можна буде нормально поїхати.

Я зітхнула. Звісно, нічого веселого в тому, що розповів Саша, не було, але ж не ридати мені зараз, оплакуючи свою можливість скоріше забратись звідси. Ну… Не вийде, то й не вийде.

- Тоді мені доведеться змиритись зі своєю участю, - зітхнула я. – Принаймні я застрягла в опалюваному будинку… На скільки він, до речі, орендований?

- На два з гаком тижні. Назар збирається стирчати тут до переможного, доки не відгримить його день народження і не пройде відпустка, - скривився Саша. – А решта – ну, хто скільки протримається. То що, йдемо визначатись з кімнатою?

Сперечатись я не стала. Звісно, у мене в планах не було застрягати тут навіть на три дні, не кажучи вже про якісь абстрактні два тижні, та я була впевнена в тому, що можливість поїхати у мене обов’язково буде! Проте, я так-то нікуди не спішила. Повелась на розповіді Вітьки, паразита, навіть відгули на роботі взяла і тиждень відпустки, щоб «нормально відпочити». Він ж спочатку мені казки про теплі краї розповідав! Добре, що ми хоч переорієнтувались на місцеві гори, і я не застрягла одна з якимось туземцем!

Саша був точно краще за туземця. Принаймні, поводився, як джентльмен. Запропонував обрати кімнату, наполіг, щоб я зазирнула у кожну – їх тут було аж три.

Я обрала найменшу, з невеликим ліжком, що притискалось до стіни, і сподівалась, що сюди більше нікого не підселять. Ну, принаймні, іншого чоловіка…

- Облаштовуйся, - Саша лишив мою сумку біля ліжка. – Відчувай себе… Ну, як вдома не скажу – як в хорошому готелі, піде? Перевдягайся і давай вниз.

- Спущусь за кілька хвилин, - посміхнулась я. – Дякую за допомогу.

- Та нема за що, - він зробив крок до мене, здається, збираючись обійняти, та тільки поплескав по плечу. – Завжди приємно допомогти хорошій людині.

Не знаю, з чого він взяв, що я така хороша, та сенсу сперечатись не було. Саша вийшов з кімнати, обережно прикривши за собою двері, і я отримала можливість побути наодинці з власними думками – а заодно з варенням та одягом.

На щастя, баночки не розбились, та й кришки від них не відвалились. Я добула варення і розклала його на приліжковій тумбочці. Виглядало дуже дивно.

Слідом витягла подарунок для Віктора. Скривилась – то ж треба, скільки він мені задля цієї дурниці голову морочив, тягти сюди змусив, щоб потім самому не приїхати! Цікаво, а ця «двоюрідна сестра» йому що дарує?

Я скривилась. Якби нам з Вітаю довелось ночувати в одній кімнаті, я б прекрасно знала, на що б він натякав. До гадалки ходити не треба. І кавову гущу теж задіювати не доведеться.

- Козел, - прошипіла я, відкриваючи вікно і витрушуючи туди подарунок. – В снігу підбирати свої презенти будеш, ненормальний!

Звісно, це було марнотратством, та я звеліла собі не відступати. Хай краще лежить в снігу, чим Вітька таки заявиться сюди, і я здумаю віддати йому подарунок наостанок. А там ще й помиримось, не приведи господь! Таку сволоту треба зі свого життя одним махом викидати…

Я закрила вікно і шумно видихнула. Може, і дурницю зробила, та хоч душу відвела. Аж полегшало!

Тепер можна було з чистим серцем перевдягатись. Я добула з сумки сукню, в якій збиралась зустрічати Новий рік, окинула її поглядом. Можна було, звісно, зупинитись на спортивних штанях та футболці, та при незнайомих людях якось непристойно…

Ай, все одно ж свято ніхто не скасовував! Я звеліла не перетворюватись на монашку в рясі спортивного пошиву і все-таки натягла сукню. Зазирнула в дзеркало, що висіло на протилежній стіні, і лишилась задоволена результатом.

Звідти дивилась досить впевнена в собі дівчина. Волосся, що намокло в снігу, вже висихало і чомусь кучерявилось, нагадуючи про дитинство, коли воно в мене ще було хвилясте, а не пряме. Сукня сиділа чудово, а лихоманливий блиск в очах надавав якоїсь родзинки – і дикості одночасно.

- Ну що, Ксюша, - гмикнула я, - ти схожа на якусь дику лісову відьму.

- Ні, на відьму не схожа! Відьми руді та зеленоокі, а ти шатенка. І очі в тебе сині. Скоріше вже диснеєвська принцеса, - протягнув Олександр, нахабно просовуючи голову в дверний отвір і зазираючи в мою кімнату. – Ітак, Ксю, в мене для тебе дві раптові новини.

- Хороші чи погані?

- Дві! Є хороша і не дуже.

- Давай з хорошої, - зітхнула я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍