Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Щось за вікном шепоче потічок. Між темних схилів жовті каравани Пливуть у даль численних зірочок. Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле. В бруньках духмяних вже кипить життя… І світ здається мирним, світлим, щирим, І розпинають душу почуття. «Весна немов на гойдалці…»
Весна немов на гойдалці Літа туди-сюди. То нас теплом порадує, То знову холоди. То сонцем в очі бризкає, То хмарок нажене, Та, сподіваюсь, гойдалка Ця скоро вже мине. І скоро вже ранесенько Плесне в вікно блакить, І день новий піднесено Піснями задзвенить. «Хмурое небо, хмурое…»
Хмурое небо, хмурое, Но без дождя пока… Серая нынче улица, Серые облака. Но на газонах просится К солнцу травинок пух, А над землею носится Терпкий весенний дух. «Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»
Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра. Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной… Будничным утром поставлю на стол себе завтрак, Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный. Выйду из дома под меленький дождь моросящий. Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться… Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий В том, что любимые с нами и в будние дни остаются. «Все довкола снігом забілило…»
Все довкола снігом забілило… То, виходить, що весни нема? Лиш асфальтних вулиць чорне тіло Нам шепоче: «Це вже не зима! Не лякайтесь снігу, ради Бога, Сонечко його розтопить вмить! Бо