О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

— І що, не буде?

— Не буде, — упевнено відповіла я. Інша я на знак згоди закивала.

— Маячня якась, — стенула плечима мама, — проти всіх законів фізики. Дурня!

…І тут я прокинулася. Виснажена, ніби після тяжкої хвороби, так і не зрозумівши до пуття, сон то був чи ні.

— Мамо, — запитала в матері, що саме поралася на кухні, — до нас уночі ніхто не приходив?

— Чого б це? — здивувалася вона. — Спали всі, як немовлята.

Та коли ми вийшли на вулицю, на вхідних дверях, просто на ручці, побачили шматок червоної тканини. Такого ж кольору, як тканина на татковій труні.

Бліда й перелякана, мама довго дивилась на ту ганчірочку, не наважуючись узяти її до рук. Я сама зняла її і спалила в бузку як останнє нагадування про батька.

Мама три дні зі мною не розмовляла, а коли врешті спромоглася на слово, то сказала лиш одне:

— Не може бути! Цього всього не може бути! Ти відьма!

«Нехай так, — подумала я, — головне, що ми всі разом». Та мама відтоді від мене ще більше віддалилася і почала дивитися навіть з побоюванням.

…Мама не дуже довго пробула вдовою, для цього вона була занадто гарною. Спочатку до неї почав походжати дядько Сергій, татків брат. Тобто він весь час до нас ходив після таткової смерті. Здебільшого на його плечі ляг­ли всі організаційні й фінансові питання, пов’язані з похороном. Він і після того багато допомагав. Та останнім часом дядько Сергій почав затримуватися в нас допізна. Вони з мамою подовгу сиділи на кухні. Вона мовчки підливала йому чаю у велику керамічну кружку, він так само мовчки пив. Та його красномовний погляд казав сам за себе. Він дивився на маму, як на витвір мистецтва, і в його погляді змішувалися бажання, туга, пристрасть та обож­нювання. Мама лише холодно позирала на дядька Сергія з-під довгих густих вій. Майже щоразу їхнє мовчазне чаювання закінчувалося тим, що мама казала:

— Чай пив? Удовицю бачив? Тули додому, жінка й діти ждуть.

І дядько, мов той побитий пес, втягнувши голову в плечі, мовчки йшов до виходу.

Я любила дядька Сергія. Він, на відміну від мами — та й від тата, — умів уважно слухати нас, дітей, а Світланку іноді жартома носив на плечах по хаті. Як і тато, він був добрим і людяним. Та уявити дядька Сергія на татковому місці я не могла. А як же тітка Ірина та їхні діти?

Одного разу тітка Ірина прийшла до нас сама. Вона майже ніколи нас не відвідувала: вони не мирилися з матір’ю, тому я дуже здивувалася її візиту. Не хотіла підслуховувати, але так вийшло, що почула всю їхню розмову, причаївшись за шафою в коридорчику, який з’єднував кухню з вітальнею.

Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонний стіл, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, із широкими плечима й майже чоловічою фігурою. Після народження дітей, як це часто трапляється із жінками, тітка перестала про себе дбати. Господарство, городи — не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снігова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана.

Коли я стала дорослою і зіткнулася зі світом чоловіків, то почала задумуватися над тим, що в моїй вічно холодній і скутій мамі було таким привабливим, адже чоловіки так і вилися навколо неї. Потім зрозуміла: попри зовнішню холодність, у мамі вирував вогонь. Це іноді виявлялося в гарячкових рухах, тріпотінні тонко вирізьблених ніздрів, нетерплячому помаху вій, хворобливому рум’янці, який, бувало, ні з того ні з сього з’являвся на її завше блідих щоках. Що то був за вогонь, нескладно здогадатися: як і кожній жінці, мамі хотілося любові, ласки, коханого чоловіка. Але того не склалося.

Вона виміщала своє розчарування на людях навколо й на нас зі Світланкою зокрема. Отже, тітка Ірина довго мовчки дивилася на маму. У погляді читалися неприязнь, біль і разом з тим мимовільне захоплення. Мама з непроникним виразом обличчя перетирала посуд.

— Кажуть люди… — нарешті почала тітка.

— Брешуть, — раптом різко перебила її мама, — брешуть твої люди!

— Ти ж навіть не знаєш, про що я, — тихо сказала тітка Ірина.

— Знаю! Так, ходить твій Сергій. І навіщо, питається? Сидить отут на кухні, як ти, хіба що чай літрами хлище, і все жде з моря погоди.

— І що, може діждатися? — пошепки спитала тітка, і губи її затремтіли.

— Якщо ти, Ірино, і далі будеш мов та квочка, то й діждеться. Та не від мене, не хвилюйся. Поглянь, на кого ти перетворилася? Ходиш тижнями в одному й тому ж халаті, розповніла…

Тітка Ірина зітхнула. Сказати правду, я була дещо здивована такою її млявою поведінкою. Тітка зовсім не була тихонею, навпаки, де б не з’являлась, її голос лунав гучніше за інші, та й покомандувати вона любила. А тут сидить, мов побита.

— Маріє, — раптом тихенько прошелестіла тітка Ірина, — ти ще дуже молода…

— Аж на два роки старша від тебе, — саркастично зауважила мама, — ти теж не дуже стара.

— …і дуже гарна, — не звертаючи уваги на материну репліку, продовжила тітка, — захочеш, то ще не одного чоловіка собі знайдеш. Залиш мені мого, як людину прошу.

Щось у тітчиній інтонації примусило маму здивовано підняти брови.