О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

— Сказала ж: на чорта він мені здався! — грубо відповіла вона. — Мені взагалі б з вашою сімейкою розквитатися назавжди. Не встигла одного спровадити, як другий у двері лізе!

Я спочатку не зрозуміла, про кого це мама. Кого вона спровадила й хто у двері лізе? Потім дійшло: це ж вона тата спровадила, а дядько у двері лізе! Раптом мені стало так боляче! Навіщо так про татка?! Спровадила… Він довго не міг собі місця знайти ні на цьому світі, ні на тому. А вона каже «спровадила»…

— Жорстока ти, Маріє, — ніби почувши мої думки, продовжила тітка Ірина. — Іван усе-таки тобі чоловіком був.

— Ніяким чоловіком! — відрізала мати. — І Сергій твій не кращий. Забирай своє добро й накажи, щоб у мою хату більше ні ногою! І ти теж щоб не ходила, і діти ваші немиті…

Після цих слів тітка Ірина зблідла, її аж затіпало від люті. За своїх дітей вона б пошматувала кого завгодно, я це точно знала, бо тітка й нас зі Світланкою любила й нікому не дозволяла ображати. Може, вона й не була красунею, як мама, але серце мала велике й добре. Принаймні в ньому легко вміщалася любов до дітей, а це для мене було найголовнішим.

— Не смій моїх дітей ображати, бо патли твої біляві висмикаю, — з погрозою сказала тітка, і то була правда — висмикала б. — Твої дівчата ходять, як ляльки, наряджені, з бантиками, заколочками — принцеси, та й годі! Та чи знають вони, що таке материнська любов, га, Маріє?

Мама зло зиркнула на тітку й зціпила зуби.

— Знаєш, у чому Юля мені недавно зізналася?

Я принишкла, бо знала, що зараз скаже тітка: мама ніколи не брала нас на руки й ні разу на ніч не поцілувала. Тітчині ж хлопці постійно товклися в неї на колінах, і навіть коли мати щедро роздавала їм потиличники, не сердились, а лише весело сміялися. Вони були щасливі, відкриті діти, а ми зі Світланкою — як оті мишенята, що боялися вилізти зі своєї нірки у світ, аби не бути забитими. Ми були занадто серйозні як на свої літа, майже не всміхалися і вкрай рідко сміялися. Слухняні, стримані, самостійні й тихі діти, які нікому не дошкуляли й нічого не вимагали — просто ідеальні.

Саме про це хотіла повідати мамі тітка Ірина. Я навіть боялася уявити реакцію матері.

Ні, вона б нас не била, може, навіть не лаяла б, але її холодне презирливе мовчання було найгіршим з покарань. Мовчати мама вміла довго, днями, ніби показуючи, що ми зі Світланкою не гідні навіть кривого слова.

«Тьотю, — молилась я подумки, — не кажіть нічого мамі, будь ласка! Не треба цього!»

— Ну, що тобі сказала мала відьма?

— Чому відьма? — здивувалася тітка. — Навіщо ти так про власну дитину?

— Моя дитина — як хочу, так і називаю, — спокійно відказала мама. — То що вона тобі наплела?

Я принишкла за шафою, затисла долонькою рота, щоб навіть дихання не чути було.

— То що вона тобі наплела? — перепитала мама.

Я відчула, що ноги в мене стали ватяними й почали підгинатися. Якщо зараз упаду, мама зрозуміє, що я підслуховувала, і я не виправдаюся до кінця днів. Неймовірним зусиллям волі примусила себе стояти й тільки подумки просила, аби тітка схаменулася і нічого не розповідала матері.

Тітка довго мовчала, а я від страху стояла ні жива ні мертва. Нарешті вона тяжко піднялася з-за столу й промовила:

— Це ти відьма, Маріє, а не Юлька. Холодне й бездушне стерво. Я вірю, що між тобою і Сергієм нічого не було. Тільки не розумію, чим ти його приворожила, що він тобою марить? Була б я мужиком, на версту б до тебе не підійшла.

— Але ти не мужик, — презирливо скривила губи мама, — і не зрозумієш.

Тітка пішла, так і не переказавши матері моїх слів.

— Якби не зв’язалася з Іваном, то, може, і не стала б таким стервом! — кинула їй навздогін мама.

— Та до чого тут Іван? — махнула та рукою.

— До всього! — прошепотіла мама.

Мені стало жаль мами. Тоді я ще не зовсім розуміла, до чого тут тато, адже він був таким хорошим. Зрозуміла, коли підросла. У своїх батьків мама росла, мов принцеса. Сама розповідала, що батько не дозволяв їй і кошика порожнього до рук узяти. Вона мала все, що хотіла, була оточена любов’ю батьків, старших сестер і братів. Жила, не маючи турбот. У школі була відмінницею, переможницею всіх можливих олімпіад і конкурсів. Єдина з усієї сім’ї здобула вищу освіту — закінчила педагогічний інститут. Щоправда, у школі працювати навідріз відмовилася, тож дід мусив відвезти добрячого могоричу кумові свого кума, який працював у районному відділі освіти, аби маму зарахували вчителькою в якесь віддалене село: вона офіційно мала відпрацювати рік після вишу. Та за неї працювала якась пенсіонерка, мамі ж ішов стаж. Вона хотіла жити в місті, носити туфлі на високих підборах і сукні з легкої тканини в дрібну квіточку, які так їй пасували. Підшукувала собі роботу в райцентрі, а натомість знайшла тата. Завагітніла мною. Її надхмарні замки й мрії зруйнувалися, навіть не встигнувши вибудуватися. Замість квартири в місті — звичайна сільська хата, замість туфель на високих підборах — улітку калоші, узимку валянці, замість кінотеатрів — городи та худоба. Правда, працювала мама на «інтелігентській», як казала її покійна свекруха, моя баба, роботі — у нашій сільській бібліотеці. Та прожити на ту зарплатню було неможливо, тому довелося обвішатися господарством. Тато не зміг забезпечити їй того життя, яким вона марила. Тому й був у всьому винен, а разом з ним і ми — його діти.

…Після відвідин тітки Ірини мама перестала нас відпускати до дядькової господи,