О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

Мама лише презирливо пирхнула.

Раптом у кімнаті чомусь різко похолодало. Холод ішов з вікна, у якому була відчинена кватирка. Мама встала, аби її зачинити, але в кімнаті тепліше не стало.

— Дивно, — сказала вона, — такі перепади температур. То спека неймовірна, то холод собачий. Які ж судини це витримають?

У мами останнім часом дуже часто боліла голова. Я закутала Світланку ще в одну ковдру й продовжила читати. Аж раптом у двері хтось подзвонив.

— Хто це? — перелякалась я. — Ніч надворі.

— Дядько Сергій, — сказала мама.

— Що йому потрібно серед ночі? — здивувалась я і раптом подумала, що не треба дивуватися, це ж сон (чи не сон?), а уві сні все можливо.

— Не знаю, — і собі здивувалася мама, — я бачила його вдень, казав, що зайде провідати.

— Проти глупої ночі?

— Треба відчинити. — Мама чомусь зблідла. — Негоже людину на порозі тримати.

Дзвінок надривався. Мама знялася з місця, попрямувала до дверей.

Мені раптом зробилося недобре. З’явилося почуття чогось страшного й невідворотного. Дивним чином я зрозуміла, точніше, відчула, що матері не можна відкривати двері. За ними не дядько Сергій, за ними татко чи той, хто ним називається, і прийшов він по маму.

— Мамо, не відчиняй двері! — закричала та я, що дивилася на цей сон згори, але мама мене не почула.

— Там не дядько Сергій, — хотіла закричати інша я, але вийшов шепіт, однак мама, як не дивно, почула.

Дзвінок на хвильку замовк, потім пролунав знову — протяжно, зле, істерично.

— Хто ж там? По-твоєму, до мене чужі дядьки ходять? — Мама примружила яскраві блакитні очі.

Дзвінок заверещав іще гучніше.

— Тато… — прошепотіла я.

— Хто? — Мама зблідла, мов стіна. — Що ти верзеш? Який іще тато?

Дзвінок раптом замовк. З-за дверей почувся дивний шурхіт, ніби гілки дерев терлись одна об одну, хоча вітру не було. От тільки холод… Такий, що проникав у самі кістки.

— Відчини, Маріє, — почулося з-за дверей — голос хрипкий, металевий.

Мама зупинилася, нервово стисла долоні в кулаки.

— То ти, Сергію?

За дверима тяжке довге мовчання.

— То ти, Сергію? — перепитала мама.

— Я! — відповів той.

Мама переможно подивилася на мене, її руки вже потяглися до дверного ключа.

— Ні! — закричала інша я, що дивилася на це дійство згори, але мама не зважала.

Тоді я кинулася до дверей, однак мама відштовхнула мене.

Обидві «я» знали точно: якщо мама відчинить їх, станеться щось страшне. І материного гніву я… тобто ми боялися. Але… Нехай краще вона буде на мене зла, скільки днів стане, аніж я дозволю отому незвіданому страшному її забрати.

— Ні! — сказала та я, що була біля дверей.

— Як ти смієш указувати мені, що робити? — прошипіла мама. — Та хто ти така? Це я тебе народила, значить, ти — моя власність. Власність не може командувати господарем, зрозуміла? Відійди!

— Я не власність! — закричала я у відповідь. — Я людина й маю право на свою думку! Я знаю, що не можна тобі відчиняти дверей, і не дозволю цього зробити! Навіть якщо ти мене зараз уб’єш!

Мама дійсно підняла руку з наміром мене вдарити. Я дивилася, не зморгнувши, просто в її холодні блакитні очі й бачила, як у них, наче море, розливається неймовірне здивування: ніхто в нашому домі не смів перечити матері. Однак, окрім здивування, в її очах я роздивилася… повагу. Мама зустріла характер, не слабший за власний. Та моя сила була іншою — я РОЗУМІЛА й ВІДЧУВАЛА, незважаючи на малий вік, те, що було таємницею для мами — суть людей, речей та явищ. Звідки прийшло це вміння — не знаю. Іноді мені здавалося, що насправді я набагато старша за власну матір, яка багато в чому так і залишилася дитиною — наймолодшою в сім’ї. Можливо, підсвідомо вона це відчувала, тому й часто сердилася на мене.

Мама опустила руку, відійшла від дверей.

— Якщо так, — утомлено сказала вона, — то відчиняй сама.

— Добре, — згодилась я, — але спочатку переговорю з батьком. Тату, я знаю, що це ти, — зашепотіла я, заплющивши очі. Інша я схвально кивала головою з-під стелі. — Ти обіцяв нас більше не тривожити. Знаю: тобі тяжко, ти ображений. Але ми тут, на землі, а тобі потрібно шукати дім на небі. Серед людей тобі вже нема місця, тату, вибач.

За дверима почулося тяжке зітхання, аж мама здригнулася, а Світланка, аби не заплакати, прикусила кулачок.

— Тату, іди, будь ласка. Обіцяю, що пам’ятатиму тебе завжди. Прощавай, тату!

Знову зітхання. Холод за дверима став іще сильніший, та вже через хвильку потеплішало. Я зрозуміла: батько пішов і більше ніколи не повернеться.

Утомлена, ніби мене викрутили, мов ганчірку, я сіла на ліжко.

— Ну, і що ти там шепотіла? — саркастично промовила мама. — Бабця-шептуха.

— Просила татка, щоб не турбував нас більше.