Назарій Боярський - Сенс в Простоті, Назарій Боярський

Вони йшли довго, без мети, і з кожним кроком Марко відчував, як змінюється не тільки навколишній світ, а й він сам. Тишу порушували тільки їхні кроки, що розцвітали у вітрі, як дзвінкі ехо. Це був шлях, на якому не існувало жодної мети, окрім як бути присутнім у самому моменті. Вони не потребували слів, адже все, що потрібно було сказати, вже було сказано мовчки.

До заходу сонця залишалося кілька годин, коли вони побачили обрис будинку в далечині. Він виглядав ще старішим і забутим, ніж ті хати, які Марко бачив раніше, але чомусь це місце притягувало. Не було жодних ознак життя, проте здавалося, що в ньому є щось, що чекало саме їх.

Катерина кивнула в його бік, наче зчитавши його думки.

— Це місце, яке не забуває. Іноді, коли ти йдеш довго і тихо, ти потрапляєш саме туди, де маєш бути, навіть якщо не знаєш, чому.

Марко злегка посміхнувся, дивлячись на її спокійне обличчя. Відчуття, що весь цей шлях був якимось підготовчим етапом до цього моменту, переповнювало його. Якби він не пішов за нею, він би не зміг зрозуміти, чого так не вистачало йому в житті.

Вони наблизились до будинку. Катерина обережно відкрила двері, і старий скрип відгукнувся по пустих стінах, як спогади про колишні часи. Вони увійшли й одразу помітили, що будинок справді виглядав, як покинутий. Декілька кроків усередину, і Катерина спіткнулась об камінь, що виступав із землі. Втративши рівновагу, вона впала на землю, і її блузка забруднилася пилом і землею, а колготки порвалися в кількох місцях. Вона піднялась, посміхаючись, і поглянула на Марка.

— Ну ось, — сказала вона з легкою іронією. — Мабуть, це символ того, що на шляху до кінця немає ідеальних моментів.

Марко підійшов до неї, допомагаючи піднятися. У його очах читалась турбота, але також і розуміння того, що це всього лише частина подорожі. Катерина легко відмахнулась від бруду, і хоч її вигляд вже не був бездоганним, її посмішка залишалась незмінною.

— Це нічого, — сказала вона, намагаючись привести себе до ладу. — Ідеальність — це не те, що має значення. Важливо те, як ми сприймаємо всі ці дрібниці, і чи можемо ми залишити їх позаду.

Марко поглянув на неї з вдячністю. Всі ці дрібниці, навіть смішні чи неприємні моменти, тепер стали частиною їхньої спільної подорожі. Він відчув, як серце розцвітає від усвідомлення того, що вона поруч, незважаючи на всі ці неідеальні моменти.

— Ти права, — відповів він, посміхаючись. — Важливо тільки те, що ми є тут і зараз.

Вони продовжили свій шлях, і незабаром опинились на невеликій галявині під великим деревом. Тут було затишно, світло м’яко просочувалось через гілки, створюючи золотистий відблиск навколо. Марко поглянув на Катерину, і їхні погляди зустрілися. Це був момент, коли все навколо зупинялося, і час здавався не важливим. Він відчув, як його серце б’ється швидше, а в повітрі панує щось, що не можна було пояснити словами.

Катерина, почувши його тихий подих, м’яко наблизилася, і він відчув тепло її тіла. Вона усміхнулась, її очі сяяли, ніби віддзеркалюючи світло, що проникало крізь листя.

І тоді, без жодних слів, Марко обережно взяв її за руку і наблизився. Легкий вітерець розвівав їх волосся, але вони не звертали на це уваги. Коли їхні губи зустрілися, це було так природно, так органічно, ніби весь цей шлях, вся ця подорож призвела саме до цього моменту. Поцілунок був коротким, але в ньому було більше емоцій, ніж могли б передати тисяча слів.

І в цей момент, коли їхні губи торкнулися один одного, щось магічне відбулося. Це було, наче їхні внутрішні світи переплелися в одну гармонійну єдність. Всі їхні переживання, страхи, надії і мрії злилися в єдину точку, і він відчув, як її серце б’ється в унісон з його. Це був момент не лише фізичної близькості, а й духовної злитості, де кожен з них став частиною іншого, і їхні внутрішні світи, що раніше існували окремо, злилися в одну величезну, невимовно красиву цілісність.

Катерина відійшла на крок назад, її погляд став більш мрійливим, але таким же спокійним.

— Це було те, чого ми прагнули, — тихо сказала вона.

Марко просто кивнув. Вони стояли на галявині, і все навколо них виглядало таким простим і таким правильним.

Вони увійшли до будинку, і старий скрип дверей залишив їх самих серед темного простору. Але тепер, навіть в цій тиші, кожен момент здавався неймовірно важливим і таким, що має своє місце в їхній історії. І це місце, де не потрібно було ні пояснень, ні виправдань — просто вони і цей момент.

Кінець