Назарій Боярський - Сенс в Простоті, Назарій Боярський

Вони вирушили з міста, залишивши за собою бетонні джунглі і шум машин. Дорога повела їх на зовсім іншу локацію, де замість скляних вікон і високих будівель відкрились безкрайні поля, що розстилались до горизонту. Тут не було шуму, лише легкий вітерець, що ворушив високі стебла трави. Повітря було чисте, свіжіше, і кожен подих здавався таким природним, що Марко відчув, як напруга, що накопичувалась у ньому останнім часом, поступово розсіюється.

Катерина йшла поруч, ніби знову вела його в невідоме місце, але цього разу Марко відчував, що він зовсім не боїться цієї тиші. Поряд з нею світ виглядав зовсім іншим. Між ними більше не було питань чи сумнівів. Вони просто йшли, залишаючи позаду всі міські турботи.

— Тут інакше, — тихо сказав Марко, ковтаючи повітря, що пахло землею і рослинами.

— Так, — відповіла Катерина, і її голос звучав майже таким самим спокійним, як і навколишній світ. — Міста дають нам багато, але тут, серед природи, ми можемо знайти те, чого там немає. Спокій. Простота.

Вони йшли все далі, і з кожним кроком Марко все більше розумів, що це місце наповнене чимось глибоким. Тиша полів була настільки важливою, що навіть думки, які раніше здавалося не можна було зупинити, поступово стихали. Він відчував, як тягар повсякденного життя, який важив на його плечах, починає поступово зникати, немов розчиняється в безмежному просторі.

Навколо не було жодної людини, лише поля, безкрайні простори трави, що колихались під легким вітерцем. У далечині він побачив кілька старих хат, що, здавалося, занепали, але їх контури виглядали такими знайомими, як частина цієї землі, що була тут від початку часів.

Марко зупинився на коротку мить, і, стоячи серед трав, дивився на нескінченні горизонти. Все це відчувалося настільки мирно, що він раптом зрозумів: він нічого не шукає. Він просто є тут, серед цього простору, і це вже було достатньо. Йому більше не потрібно було намагатися змінити своє життя або шукати відповіді на питання. Вони були тут, і цього було достатньо.

Катерина теж зупинилась, немов розуміючи його думки. Вона подивилась на нього, її погляд був спокійний, але в ньому було щось таке, що Марко не міг відразу зрозуміти. Це була не просте співчуття чи підтримка — це був погляд людини, яка вже багато разів проходила цей шлях.

— Бачиш ці поля? — запитала вона. — Вони зберігають всі історії, навіть якщо нам здається, що їх немає. Люди приходять і йдуть, а земля лишається. Вона пам’ятає все. Кожен крок, кожен подих. І ми теж залишаємо свої сліди.

Марко стояв тихо, вдивляючись у далечінь. Його думки знову розпливалися, ставши частиною цієї великої картини, де кожен момент був частиною безмежної цілісності. Він розумів, що, можливо, саме це було те, чого він шукав усі ці роки — відчуття, що все на своєму місці, що не потрібно поспішати, а можна просто бути.

— Що тепер? — запитав він, коли повітря стало ще більш тягучим, як після дощу.

Катерина усміхнулася, її погляд був м’яким, спокійним.

— Тепер ми просто йдемо. Далеко вперед. І не боїмося того, що чекає на нас. Тому що ми вже знаємо — шлях не завжди веде до кінця. Він просто веде нас до того, щоб ми стали частиною нього.

Марко слухав її слова, і вони почали звучати в його серці, як звуки тиші на полях. Щось всередині нього нарешті затихло, і він зрозумів, що, можливо, це і є справжня свобода — не намагатися знайти відповідь, а просто йти туди, куди веде серце.

Звук їхніх кроків по траві став єдиним супроводом цього моменту. Вони йшли разом, і це було більше, ніж просто подорож. Це був шлях, що відчувався кожною клітиною тіла.