Назарій Боярський - Сенс в Простоті, Назарій Боярський

Марко продовжував свій шлях містом, коли несподівано звернув увагу на одну людину. Вона стояла на тротуарі, затримуючи погляд на старій карті, яку тримала в руках. Її образ різко контрастував із сірістю міських будівель — вона була яскравою, навіть незважаючи на безбарвність навколишнього світу.

Катерина виглядала, наче вона зовсім не належала до цього місця. Її очі були глибокими, наче вона вже пройшла через багато труднощів, але в її погляді була певна рішучість, що привертала увагу. Вона не помітила Марка, але щось у її позі змусило його зупинитися.

Несподівано, ніби за покликом, вона підняла голову, і їх погляди зустрілися. Катерина усміхнулася, коротко і спокійно, як людина, що звикла до самотності, але не боїться її. Її вигляд був сильним, але в цьому усмішці була присутня якась теплота, яка розвіювала відчуття холоду, що огортав Марка.

— Ти шукаєш щось? — запитала вона, намагаючись розгледіти його вираз обличчя.

Марко відповів не одразу. Його язик був важким, думки не складалися в слова, і він не зовсім розумів, чому захотів відповісти саме так. Але, мабуть, це було одне з тих моментів, коли відгукується щось внутрішнє.

— Я шукаю… — почав він, але зупинився, оскільки сам не був певен, що саме шукає. — Можливо, я шукаю себе.

Катерина уважно його вислухала. Її очі не були повні жалю чи співчуття, тільки розуміння.

— Це довгий шлях, — сказала вона, складавши карту. — І часто, коли шукаєш, здається, що кожен крок стає важчим. Але можливо, варто просто дозволити собі відчути цей шлях, а не лише бігти до кінця.

Її слова проникли глибоко, залишивши після себе певний відгук. Марко відчув, як це просте спостереження змусило його задуматися. Може, він занадто сильно намагався втекти від себе, замість того, щоб просто прийняти все, що він відчував?

— Як ти знаходиш свій шлях? — запитав він, навіть не знаючи, чому саме це питання прийшло на думку.

Катерина знову посміхнулася, цього разу ще тепліше, але її усмішка була вже не стільки радісною, скільки мирною, як у людини, яка знає щось важливе, але не готова це розкрити відразу.

— Я не знаю, чи я взагалі знаходжу його. Можливо, він просто рухається поруч зі мною, і я йду, намагаючись не заплутатися в ньому, — відповіла вона. — Важливо не те, куди ти йдеш, а те, що ти відчуваєш під час руху.

Марко замовк, бо ці слова були більше, ніж просто фрази. Вони звучали як нагадування про те, що важливо не досягати чогось зовнішнього, а внутрішньо відчувати себе в русі, в пошуках, у всіх цих етапах.

Катерина подивилася на нього, наче розуміючи його внутрішні роздуми.

— Якщо хочеш, можеш приєднатися до мене. Я маю ще кілька місць, які хочу відвідати, і, можливо, на цих шляхах ми знайдемо щось більше, ніж відповіді.

Її слова були спокійними, але в них була певна впевненість. Вона не чекала відповіді, але Марко відчував, що це не був простий запит. Це був шанс, можливість. І хоча він не був певен, що це саме те, що йому потрібно, він відчув, що це може бути початком чогось нового.

Він кивнув.

— Я готовий.