Назарій Боярський - Сенс в Простоті, Назарій Боярський

Марко йшов поруч з Катериною, і хоча вони майже не розмовляли, відчуття спільності між ними росло. Вулиці цього міста здавалися іншими, порівняно з тим, що він бачив раніше. Це був більш затишний район, з маленькими кафе і вуличними торговцями, що продавали квіти та книги. Тут усе було по-своєму тихе і спокійне, але з якимось відчуттям життєвої повноти. Ніби в ньому було більше сенсу, ніж у хаотичних місцях, де він бував раніше.

Катерина, здавалося, знайшла шлях в цьому місті. Вона рухалась без поспіху, обираючи маленькі вулички, де мало людей, де не було шуму та метушні. Якось вона повернулася до Марка, коли помітила, що той на мить зупинився, споглядаючи величезне дерево, яке рясніло зеленню, хоча навколо вже панувала осінь.

— Ти помітив? — запитала вона, кидаючи погляд на дерево. — Це дерево дуже старе. Але попри всі ці роки, воно все одно росте. В ньому є щось, що не залежить від часу. Воно живе в своїй тиші.

Марко подивився на неї, не зовсім розуміючи, чому вона заговорила саме про це дерево. Але щось у її словах залишило відголоски в його душі. Вони ж були схожими. Тривалий час він відчував, як його життя завмирає, як ніби він стає частиною цього дерева, і хоча це дерево старіє, його коріння залишається глибоким.

— Може, це й є той шлях, який я шукаю, — промовив Марко з задумливим поглядом.

Катерина злегка посміхнулася.

— Шлях не завжди виглядає так, як ми очікуємо. Іноді, щоб знайти себе, потрібно просто бути — як це дерево, яке росте в тиші, без усього галасу.

Марко відчув, як щось змінилося в його серці. Їхня прогулянка вела його все глибше в це місто, і з кожним кроком він почувався все більш заземленим. Йому більше не здавалося, що він блукає по безкрайніх вулицях, шукаючи щось невловиме. Зараз він відчував, що йому не потрібно бігти. Все, що йому потрібно, — це просто бути.

Зовсім скоро вони потрапили в невеликий парк, де зазвичай проводили час місцеві мешканці. В одному з куточків стояли лавки, і на одній з них сиділо кілька людей, що обговорювали щось у тихій бесіді. Катерина запитала:

— Хочеш посидіти тут на хвилинку? Вони зазвичай розповідають цікаві історії. Може, це допоможе тобі зрозуміти, що шукаєш.

Марко мовчки погодився. Вони сіли на лавку поруч, спостерігаючи за людьми, що проходили повз. Відчуття того, що вони не одні, стало несподівано заспокійливим. І хоч він не розумів, чому саме в цьому місці йому було легше, він відчував, що це важливий момент.

Один з місцевих жителів підійшов до лавки, помітив їх, і почав розмову:

— Я тут часто буваю. Знаєте, це місце, де люди забувають свої турботи, навіть якщо на хвилину. А іноді найкращі історії з’являються саме тоді, коли ви не шукаєте їх.

Марко і Катерина обмінялися поглядами. Він відчував, як слова цього чоловіка влучають в саме серце.

— Можливо, саме в таких місцях ми і знаходимо те, що шукаємо, — сказав Марко.

— Так, — погодилася Катерина. — Іноді треба просто дозволити собі бути частиною світу, не прагнучи постійно знайти сенс в кожному моменті.

Ці слова стали для Марка важливою віхою. Він почував, що з кожним кроком все більше розуміє. Шлях не обов’язково веде до кінця. Він може бути в кожному кроці, в кожному моменті, і навіть у тиші, коли не шукаєш відповіді.

Катерина була права. І можливо, це було саме те, що він шукав — простота і спокій, здатні показати, що важливо в житті. І цей шлях, цей момент, саме тут і зараз, був тим, що допомогло йому зробити ще один крок вперед.