Назарій Боярський - Сенс в Простоті, Назарій Боярський

Марко йшов вулицею іншого міста. Це був зовсім новий район, який він побачив вперше. Шум великих доріг здавався не таким нав’язливим, але в ньому все одно була та сама важкість, знайома з ранку, що не покидала його. Вулиці були ширшими, будівлі — вищими, але ця зміна була лише зовнішньою. Як і в рідному місті, все виглядало так, наче він знаходився в тому самому місці, що і раніше.

Туман, що почав підніматися до середини дня, розсіювався повільно, неначе міг би знову захопити його, якби він лише дозволив. У кожному повороті вулиць він шукав щось нове, але на кожному кроці залишався зі старим відчуттям — безпеки, що переростала у руйнацію.

Марко не був упевнений, чому опинився тут. Не було якоїсь конкретної мети, але кожен його рух здавався більш важливим, ніж попередній. Це була нова локація, нові люди навколо, і все ж — він відчував, що це лише інший етап у подорожі, яка не має кінця. Щоразу, коли він робив крок, перед ним відкривалися нові пейзажі, але на них не було нічого, що б змусило його зупинитися.

Люди в цьому районі здавалися менш знайомими, але Марко помічав, як їхні обличчя відображають той самий внутрішній вакуум, який він відчував у собі. Кожен, кого він зустрічав, ніби носив у собі таку ж порожнечу, яку він так довго намагався заповнити. Чи були вони такими ж, як він? Чи просто всі ми блудимо в цьому світі, шукаючи, але так і не знаходячи відповіді?

Марко на мить зупинився біля великої будівлі з темними вікнами. Її фасад був холодним, неприступним, і цей вигляд нагадував йому про самотність — ту саму, яку він відчував щоранку, прокидаючись. Він обхопив руками рюкзак, що здавався важчим, ніж будь-коли, і відчув, як біль у спині знову дається взнаки. Може, цей рюкзак був не просто фізичним обтяженням? Можливо, це була метафора того, що він носить всередині себе — усе, що не зміг відпустити.

Знову відчуття того, що це нескінченний цикл. Кожен новий день приносить нові місця, нові обличчя, але суть залишалася незмінною. Він не міг сказати, що це йому приносить радість, і ще менше — спокій. Це було більше схоже на нескінченну боротьбу, що з кожним кроком ставала важчою.

Згадка про рідне місто та його знайомі вулиці спалахнула в пам’яті. Але навіть там, в тій туманній реальності, він не відчував себе вдома. Він не міг віднайти себе у звичних місцях. Чи буде цей шлях завжди таким?

Марко подивився на годинник. Час не зупинявся, і він продовжував йти вперед, але серце тяжіло від незрозумілого навантаження. Чому все залишалося так само, навіть коли локації змінювались?

Кроки його стали тихішими. І хоча на вулиці було людно, Марко відчував, як його власний рух розчиняється в масі. Здавалося, що цей світ не розуміє його, як і він не міг зрозуміти цей світ.

І знову виникло питання, яке він давно ховав від себе. Що ж дійсно важливе? Чи можна знайти внутрішній мир серед цієї нескінченної метушні?

Тіні знову почали повільно рухатися в його напрямку, як і вчора, але тепер Марко не боявся. Він був готовий пройти через них. Можливо, саме це і був шлях до себе.