Ольга Бовкун - Випадковість , Ольга Бовкун

— Ви, Віро, заслуговуєте на щастя, яким би для вас воно не було.

— Дякую, Аліно. Але ж я не могла інакше. Бо я обрала його, і йшла за ним одним. Я могла би спробувати бути з іншим, але чи була б я щаслива? Адже з ним я від першого контакту відчула тяжіння і близькість. З іншими мені б не вистачило і тисячі років, аби подолати цю відстань. Так вже склалося.

— Я знаю: ви — однолюбка. Люди, подібні вам — рідкість.

— Я так мріяла про цього чоловіка. Колись я згодилась би, аби мені відтяли руку, якби він був поруч. Я марила ним, він снився мені уві снах, і це були несамовиті спалахи ейфорії. Я так чекала на нього, він став моїм тавром, моїм прокляттям і моїм найбільшим задоволенням. Він єдиний у всьому світі, з ким відчула таку пристрасть, ні до кого я не мала подібного. Це наче напитися кришталевої води після того, як була змушена черпати із калюжі.

— Чуттєво!

— І... тепер. А нині я не знаю. Як мені бути? Але моя мрія стала реальністю. Той, кого я стільки років шукала, сам прийшов до мене.

Аліна помітила тремтіння в її словах.

— Віро, ви ще молода! Це правда. Я навіть не вірю, що ви старша на 9 років. В мене враження, ніби ви зовсім не змінились з того часу, як писали про себе, як ви переживали це кохання. Ви справді — наймолодша людина з усіх, кого я знаю. Неможливо подумати, що вам — скоро 40. Це не вкладається в голові.

Віра дійсно була неймовірно юною, якоюсь тендітною в свої роки. Час, неначе, зупинився для неї, це вражало і щиро захоплювало.

— Дякую, Аліно. Але ж... минулого не повернути. Я так і не змогла знайти те чисте, відверте і свіже юнацьке кохання, я запізнилась із цим.

Обидві подруги трималися за руки. Імовірно, вона ніколи раніше не була такою вразливою, як зараз.

— Війна скалічила наші душі, — між тим продовжувала Віра, — вона вкрала нашу молодість. Зтерла надії. Забрала наш час. Багато хто не повернувся. Інші повернулися, але з ранами. Багато хто не встиг створити сім’ї. І багато вже хто не зможе цього зробити більш ніколи. Підросте нове покоління. Воно буде, як нова трава, яка підіймається над землею, що поховала у собі торішнє зів’яле листя. Тепер все інакше. Все розквітнуло, все відродилось, але за цим фасадом лишились страждання. Іноді треба розібрати себе по камінцю, як і країні, аби мати змогу жити. Продовжити. Відкинути все і забути все. Почати з нуля, пристосуватися, або померти. І іншого не дано.

— Пам’ятаю, — обережно Аліна перервала роздуми, — що Сергій був одружений і з дитиною. Тож виходить, нині він — один?

— Не було аніякої дружини, ані сина, — посміхнулась Віра. — Принаймні, їх немає зі слів самого Сергія, та й не схожий він на людину сімейну. Що змушувало Лідію Платонівну прикрашати його біографію? Не знаю достеменно. Гадаю, їй було боляче, що син не такий, яким би мав бути насправді. Вона ховала це від усіх, бо це могло би зруйнувати її репутацію.

— Дивно... дуже дивно. Весь цей час ви кохали якийсь придуманий вами ж образ.

— Так, і сам Сергій став наче моєю черговою казкою і видінням. Та чи відмовлюсь я від нього нині? Ні. Він не буде і не є тією опорою, якої я чекала. Та я й сама вже не потребую того, як колись відчайдушно потребувала. Але я кохаю його, все ще кохаю. І я хочу його врятувати, хоча й не повинна.

— Принаймні, ви досягли, чого хотіли.

— Так, Аліночко. І в тому був сенс, аби я стала (і він) такою, як стала.