Ольга Бовкун - Випадковість , Ольга Бовкун

Твір є продовженням повісті "Це моя людина" (для перегляду її — зареєструйтесь). Якщо ви ще не читали, рекомендую спершу ознайомитися з повістю з метою уникнення спойлерів. Якщо ви вже читали, але вважаєте тему вичерпаною, або ж боїтесь, що враження зіпсується, можете не читати продовження. Всім іншим я представляю коротеньке життєве оповідання про НЕвипадкові збіги у житті.

Глава 1.

Випадковість (19 липня – 19 жовтня 2024 р.)

Літній ранок був раннім. Низькі вікна в дерев'яних старовинних рамах майже повністю перекривалися кущами і квітами з подвір’я. Рослини створювали штучні сутінки і не давали сонцю рішуче зайти в кімнату, де спала Аліна. Втім, навіть так відчувався прихід нової доби. Сонячні промінці пробивались крізь щільні зелені зарості, блискучі від роси.

Вранішня свіжість наполегливо увірвалася в маленьку кімнату Аліни. Вона звичним рухом торкнулась обличчя, і нарешті відкрила очі. Першим ділом вона поглянула на календар, що висів навпроти, і радісно посміхнулась. Сьогодні — 17 червня, День народження, їй виповнилося 13 років.

Повна ентузіазму, вона зіскочила швиденько з ліжка і прибрала постіль. Треба допомогти бабусі готувати святкову вечерю для гостей. Але спершу дівчина перевірила повідомлення в телефоні, де, на жаль, був відсутній інтернет-зв’язок. В цій місцевості траплялися нерідко перебої з Інтернетом.

Батьки мали привітати її через дзвінок, вони, як завжди, багато працювали. Дівчинка опинилась вже традиційно на літніх канікулах у бабусі — відомої місцевої ворожки.  Зоряна Кирилівна проживала постійно на Закарпатті, в невеличкому селі, і майже щороку онука приїздила відвідати її. Тут жили також по сусідству далекі родичі Аліни з боку матері, троюрідні брати і сестри, з якими вона також спілкувалась.

Аліна дуже любила прогулятися зеленими луками. Вона вирушила на пагорб. Звідти відкривався такий неймовірний краєвид, що дух перехоплювало. Як же їй бракувало цієї краси у Тернополі. Тут все було створено для безкінечного споглядання і нестримного почуття щастя кожної миті.

Хоча, відверто кажучи, почуття щастя було зіпсовано деяким прикрим випадком. Особливо Аліна чекала поздоровлення чи бодай якогось контакту від однієї людини, яка, як на зло, перервала з нею дружбу і вже довго не з’являлась в її житті.

Аліна мріяла бути ворожкою, як бабця, і все про всіх знати. Бачити людей наскрізь. Але батьки казали, що то не професія, а природній хист. А Аліні порадили вчитися на психолога. Дівчинка обожнювала читати відповідні книжки і спілкуватися на форумах по психології.

Там і познайомилися з Іваном. Підліткове наївне кохання, він був старшим на 3 чи 4 роки. Однак вів себе і думав, як дорослий. Привабливий брюнет з блакитними очима, такий цікавий, що переписки в соцмережі могли тривати годинами.

Але раптом він зник. Просто перестав виходити на зв’язок, і Аліна собі місця не знаходила. Вона знала, що коханий живе у Києві, однак саму туди дорослі не відпускали.

Бабуся допомагала всім безоплатно, хіба що могла іноді прийняти якийсь подарунок, якщо від душі хто приносив в знак подяки. Її онука дуже просила дізнатися щось про долю зниклого товариша і обставини зникнення. Втім, бабуся завжди казала, що їй не видно анічого. Як не намагалась дівчина її розпитувати і прохати провести ритуал. Ось і сьогодні нічого не обіцяло їй удачі. Від Івана вже довго не було звістки, більше ніж 2 місяці — так точно.

Аліна впала просто у траву і зірвала букет квітів, дивилась крізь зарослі, уявляючи, що вона маленька, ніби Дюймовочка. А всі ці чагарники — величезні, як дерева, над нею, і вона блукає посеред них.

Бабуся саме виганяла корів пастися на галявині. Час йшов повільно, вона чекала, думала, сподівалася, мріяла. По обіді, коли приготування страв було у розпалі, до Аліни нарешті додзвонилися батьки. Привітали з 13-річчям, і трохи стримано поцікавились новинами в селі. Розмова зайняла не більше 10 хвилин.

Дівчинка дуже сумувала за ними, і уваги їй часто не вистачало. Хоча матеріально родина завжди була забезпечена. Аліна все життя отримувала те, чого хотіла, і старші щиро балували її подарунками.

Але сьогодні — інша справа. Більше, ніж будь-яким презентам, вона б зраділа хоча би якомусь смс від коханого хлопця. Телефон не давав надії.

— Бабусю, ну будь ласка! – раз за разом протягом всього дня прохала дівчина, — подивись ще раз. Я не вірю, що ти зовсім нічого не бачиш.

— Ні, не бачу! — бабуся була тверда у своєму висновку.

— Неправда!

— Не вередуй.

— Я шукатиму його скрізь, і знайду. Навіть якщо доведеться їхати до Києва.

— Ох, Алінко, накличеш ти на себе біду, дитино.

— Ти мені навмисно так кажеш! Я вірю, що Іван — моя доля. Я його кохаю і хочу бути з ним.

— Заспокойся, люба. Всі так кажуть у 13 років.

— Я — не всі! Я знаю, щось сталось. Він не міг просто так мене кинути.

— От молодь, з вашими інтернетами зовсім подуріли! Ти ж його не знаєш анітрохи.

— Як це — не знаю?! Знаю! В мене є почуття, що ми сто років знайомі.

— Всі так кажуть.

— Бабусю, припини! Ну ти ж знаєш, що я все одно зроблю по-своєму.

— Аліно, Аліно, дитинко... ти ще така молода. Це тобі зараз так здається, що він — людина всього твого життя. Ти ще й життя не бачила того!

Аліну, як і багатьох інших підлітків у цьому віці, такі повчання дратували. Вона намагалась довести родичці, що в них з Іваном повна сумісність по тестах за психотипом. Подібні діалоги в них з бабусею повторювалися в різних варіаціях весь день до приходу гостей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍