Ольга Бовкун - Випадковість , Ольга Бовкун

Глава 5.

Про цей випадок старенька і розповіла онучці під час зустрічі. Дуже дивно, казала, що вперше стикнулась саме з подібною життєвою історією. Там жінка ніби жартома вирішила завоювати кохання, а натомість потрапила у тенета дуже болючої та заплутаної пристрасті. Яка тягнулась роками і не давала спокою.

Ця розповідь про невідомого гостя з генделя і його загадкову знайому, яка без пам’яті в нього закохалась, змусила Аліну дещо згадати. Вона згадала про подругу Віру, з якою буквально не так давно заприятелювала. Історія Віри неймовірно була схожа на те видіння, що його описала бабуся.

Тож Аліна вирішила завітати до подруги в її заміський будинок під Харковом, який Віра винаймала, повернувшись після війни до України з Австрії.

Це відбулося тієї ж осені. Вона раптом зрозуміла, що не може відкласти цю поїздку. Тим паче, Віра запросила.

 

Дві подруги сиділи на подвір’ї, загорнувшись в теплі пледи, і пили гарячий шоколад. Це була довірлива і затишна розмова, як і всі, що траплялися між ними. Віра вже встигла тут познайомитися з багатьма сусідами. Вони пишалися, що поруч з ними оселилась популярна блогерка, мотиваційна спікерка і письменниця.

Аліна відразу зрозуміла, що Віра хоче їй повідомити якусь новину. Але вона зовсім не здогадувалась, яка саме це буде подія. Тож почуте стало справжнім сюрпризом.

— Аліночко, пам’ятаєте мій щоденник і Сергія, в якого я була закохана.

— Звісно, так! Я ж багато ще потім думала про вашу цю історію з цим чоловіком.

— Тож уявіть собі: ми таки з ним зустрілися. Як я і сподівалась геть усі роки.

— Як?! Ого! Неймовірно! Віро, я дуже вас вітаю! Ви самі його знайшли? Як це було? Розкажіть. Вибачте, що закидаю вас питаннями.

— Та все гаразд. Ні... дивовижно, але це він до мене прийшов сюди. До мого будинку.

— Він знав вашу адресу?

— Та її всі знають, мабуть. Він довідався, що я тепер — успішна письменниця.

Жінки ненадовго замовкли. Віра мовчала, а Аліна не наважувалась розпитувати. Нарешті цікавість взяла гору, і з обережністю психолога вона продовжила:

— Тож... як все склалося у вас? Ви йому розповіли про свої почуття, як чекали його одного, як намагалися про нього щось взнати?

— Та ні. Та й про почуття ми не говорили зовсім.

— А як же тоді..?

— Так дивно, знаєте, Аліно... коли все сталося, звісно, я була щаслива. Але за ці роки так багато всього змінилося в самій мені, що я трохи вигоріла.

— Тобто?

— Я побачила його геть не таким, яким собі придумала. Так, так. Саме вигадала, нафантазувала. Виявилось, що я кохала зовсім іншу людину.

— Як же так сталося?

— Не буду розповідати, що саме сталося. Це надто особисте... хоча. Чи є такі таємниці, які б я могла приховати від вас? Іноді враження, що ви читаєте мене, як книгу, як і ваша бабуся-ворожка. Поради ваші дуже мені допомогли, і я по-іншому подивилась на цю ситуацію.

— Але ж все ж є щось, про що ви хотіли б зізнатися. Інакше б ви не розповідали про цей випадок.

— Саме так. Бо мені не дуже хотілось би про це зізнаватися. Але вам розповім.

 

Аліна уважно дивилась на подругу, не зводячи з неї очей. Віра трохи помовчала, зробивши декілька ковтків напою, а потім нарешті продовжила:

— Я не потрібна йому так само, як була не потрібна раніше. Але його спокусили мої гроші. Тепер все навпаки. Колись він і його мати мали багато чого, а я була зі скромної родини. Тепер я можу багато собі дозволити, а його справи нині кепські. Тож він звернувся до мене по допомогу, аби я була йому чимось в цьому корисною.

Аліна розчаровано змовчала. Хоча для неї такий фінал не був аж надто несподіванкою. Можливо, вона навіть десь подумки передбачала таке.

— Тобто, не каяття, не усвідомлення того, що ви єдина, хто так його кохав, ваші переваги, це не мотивувало його прийти до вас?

— Ні. Він, звісно, намагається стати краще. Він хоче змін. Але з моєю допомогою. Я обіцяла йому допомогти, аби він тільки виконав моє прохання. Переосмислив своє життя.

— Здається, я зрозуміла, про що йде мова, — делікатно натякнула Аліна.

— Так, Аліночко. Саме про це. Тож я завжди мріяла про родину. Ви це знаєте. І я хотіла бути дружиною. Я хотіла цього так, як німі хочуть заговорити. Хотіла цього так, як сліпі мріють бачити. Як  знерухомлені

— воліють ходити. Як мати чекає сина. Як сирота сподівається зустріти батьків. Як у війні благають про мир.

— Так... розумію.

— Це було моє нездійснене бажання. Я цим жила, я цим марила. Серед клопоту життя, серед негараздів, серед вольових і не дуже рішень, серед мотлоху і всього непотрібного я нікому не зізнавалась: як сильно я мріяла про звичайне людське щастя. Доля позбавила мене цього. Вона не давала мені того, за що я ладна була покласти душу. Бо найбільше за все я мріяла про кохання і шлюб через любов, а ніяк інакше. Поруч були ті, хто все це мав, а я наче ніколи не називалась людиною. Все людське мене обходило, і я була приречена вічно на самотність.

— Мені справді дуже шкода, — спромоглась вимовити Аліна.

— Все, що мені хотілося: пізнати це. Поцілунок через любов, кожна ніч з коханим. Спільні подорожі, сніданки разом, обійми і довіра, свята і фото на пам’ять. Я так цього хотіла... я завжди була позбавлена цього, все, що мають всі інші звичайні люди. Я воювала на цій війні один на один з обставинами, як воюють за незалежність.

Аліна бачила в її очах сльози, приховані за усмішкою, але не наважилась зупинити. Це була сповідь, вірніше, її кінець, розв’язка. І вона чекала фінал цієї історії, як чекають фінал улюбленого кіно: з легким сумом, бо воно завершується, і вже все в ньому відомо, але з цікавістю, бо хочеться взнати, чим закінчилися події.

— Так дивно? Тепер я нарешті впритул підійшла до того, аби стати дружиною. У майже 40 років. Знаєте, ще до поїздки закордон, весь час, допоки я жила тут в Україні, я чула постійно дорікання про своє особисте життя. Точніше, його відсутність. Я запитання «коли ж вже заміж?» отримувала частіше, ніж побажання доброго ранку. Це стало моїм комплексом. Я лікувала його зануренням в феміністичні течії, і я таки досягла результатів. Стала надто сильною, надто непробивною та самостійною. А тепер? Тепер коли нарешті я отримала це, в мене суперечливі почуття. Я знаю, що людина, яка мені була так необхідна, не кохає мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍