Юлія Рудишина - Зима в серці, Юлія Рудишина

6

Через деякий час я зрозуміла, що марно витрачаю сили та знову спробувала встати та спертися на ногу. Біль вщухав, і я з полегшенням подумала, що перелому начебто в мене немає – нога тремтіла та погано слухалась, але з допомогою знайденою поруч великої соснової гілки я змогла потроху шкандибати. Проклинаючи про себе поїздку, котрій я тільки-но так радувалась, я повільно покульгала у бік підйомника. Ось тобі і покаталася! І відпочила… Тепер би знайти хоч якогось лікаря в цьому селі… Хоча хтось казав, медичний центр тут є. Наскільки я знала, у любому випадку можна викликати швидку, навіть якщо ти травмувався на схилі, але… Мій чортів телефон тепер мертвий булижник. Ну зате світлин зимових Карпат на рік вперед для сторис вистачить. Молодець, Діанко, ти просто неймовірна! Блогер недороблений!

Я гірко посміхнулась, намагаючись не спиратися на пошкоджену ногу, і раптом побачила вдалині, між стовбурів дерев, чиюсь червону лижну куртку. Людина! Хтось на моє щастя теж гуляє в лісі!

— Хей! Допоможіть мені! – скрикнула якомога голосніше і пошкандибала швидше. – Я впала! Чуєте? Допоможіть!

Червона куртка завмерла, і людина повернулась у мій бік. Який бородань кремезний. Здається, мене дійсно почули. Головне, щоб це не був маніяк, а то мені щастить останнім часом як втоплениці.

Ногу прострелило біллю, і я стомлено привалилась до велетенської смереки. Серце билось немов мені вкололи адреналіну. Але все добре, тепер все буде добре – я себе в тому намагалась переконати з останніх сил. Попрошу подзвонити, приїде швидка, на кожній магнітній картці для турнікету є номер, по якому можна викликати рятувальну службу. Все буде добре.

Але коли червона куртка наблизилась, я ледве не виматюкалась вголос.

Олекса, чортів Олекса. Трясця його матері. І де він взявся на мою голову серед зимового лісу? Чому коли я потрапила в халепу – я зустріла саме його? Але є і свої плюси. Звичайно, він хоч і гад, але в кучугурах мене не кине – хоч тут не перейматись. Не якийсь незнайомий збоченець – і то щастя.

— Діано? – стурбовано спитав він, оглядаючи мене з імпровізованою милицею в руці. – Що сталось? Що з ногою?

— Не знаю, — спробувала я відповісти якомога спокійніше. – Я впала і… і здається, вивихнула ногу. Йти боляче, але начебто наступати можу. Дай подзвонити, я швидку хотіла викликати…

— І як ти рятувальникам поясниш, до якої смереки приїхати та в який кучугур встати? – в його сірих очах з’явилась легка посмішка.

От зараза – ще й шуткує!

– Треба хоч до підйомника дістатись, тоді вже… — махнув він рукою кудись у бік. —  Але тут недалеко. Я допоможу.

—  Дякую.

Мені здалось, чи в моєму голосі дивні хрипкі нотки, немов я ледве згадую, як взагалі говорити? Чому завжди, коли цей красунчик поруч, я наче камінна стаю? Ні ворухнитись, ні вдихнути. Діано, бери себе в руки. Ти доросла та впевнена в собі жінка, ти стримана та спокійна… Ні, чорти б забрали цього Богуцького, я не спокійна і не стримана!

— Що тільки чоловікові скажеш? – протягуючи мені руку, кинув він, а я сіпнулась від його слів.

І впала спиною прямісінько в сніг.

Якому ще до біса чоловікові? Він що, марить? Чи на підпитку? Коли він нахилився, щоб підняти мене, принюхалась – але запаху перегару не було.

— Гвоздецька, ти чого? – здивувався він, з легкістю підхоплюючи мене на руки, немов я нічого не важила. – Зовсім йти не можеш?

— Це ти чого? – витріщилась я на нього, з несподіванки в мене ледь мову не відібрало. – Якому, грець його, чоловікові, Богуцький, що ти верзеш?

І дивлячись на його насуплені брови та подив, який не можливо зіграти так правдиво, зрозуміла – він дійсно впевнений, що в мене є чоловік!

— Йой, ще скажи, що ти незаміжня! – якимось дуже дивним тоном сказав він.

— І скажу! —  майже скрикнула я, і він мене ледь не вронив.

От бовдур, зламай мені іншу ногу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍