Юлія Рудишина - Зима в серці, Юлія Рудишина

3

На автобус, який довезе нас до Буковелю, я ледь не спізнилася. А все тому, що в останній момент зламався чемодан і я поспіхом шукала старий. Він був трохи подертий, одне коліщатко могло відвалитись в будь-який момент, і я його давно хотіла викинути. Але тепер раділа, що не встигла. Загалом я вже жалкувала, що взагалі погодилась їхати – але Яна змогла мене переконати. Вона взагалі вміє підбивати мене на якість пригоди, з нею не засумуєш.

Зла як відьма, якій підпалили хвіст, я вдерлася в автобус, щоб у відчаї зрозуміти, що всі місця вже зайняті. Крім одного. Поруч з Олексою Богуцьким. Ну от не щастить так не щастить! Але грець йому, він не побачить мене збентеженою. Зціпивши зуби, я пішла в його бік.

— Відпустили? – криво посміхнувся Богуцький, побачивши, що я наблизилась. – Гвоздецька, це перемога.

— Якщо ти не проти, то я сяду біля вікна, — проігнорувала я його дивний випад. – Мене може знудити.

Від тебе – ледь не добавила я, але певно, воно зчиталось у моїх очах, тому ще Олекса похмурнішав і мовчки посунувся. Здається, він теж не дуже радіє, що я буду їхати поруч. Більше восьми годин терпіти його присутність! Нащо я тільки поїхала? Але пізно тікати.

Протиснувшись і зачепивши хлопця ліктем, я спробувала вмоститися так, щоб не торкатися його, і відвернулася до вікна, діставши навушники. Демонстраційно включила музику і спробувала заснути, щоб час пройшов швидше.

Снилось мені море. Північне холодне море, де жила моя тітка і куди мене часто возили батьки у дитинстві. В цьому сні я сиділа на сірих скелях та дивилась на сталеві морські хвилі з білими гребінцями піни, крутила у руках мушлю, в якій теж ховалось маленьке море, і когось чекала.  Вдалині гори були вкриті туманом, немов примарними вуалями, і я побачила, як звідти йде по камінній стежці чоловік. Високий, з темним волоссям майже до плечей, він був у світлому плащі та йшов до мене поспіхом, ніби боявся не встигнути. І в цьому сні я чекала саме його, і тремтіння охопило мене від думки, що скоро я зможу обійняти його… Але обличчя я так і не побачила – прокинулась, коли автобус різко загальмував.

Прокинулась, щоб зрозуміти, що моя голова лежить на чоловічому плечі, а я солодко спала, вмостившись біля Богуцького і вчепившись в його руку. Мене кинуло в жар. Швидко відсторонилась, подумки чортихнувшись.

— Гарно спалося? – з награною турботою спитав Олекса, і якась незрозуміла посмішка ковзнула по його тонким губам.

— Ненавиджу автобуси, — кинула я, розуміючи, що сиджу червона як рак.

— Я так і зрозумів, — відповів він, і на цьому, на щастя, наш діалог завершився.

Далі я намагалась не заснути і відверталась до вікна, роблячи вигляд, що мене дуже цікавить музика в навушниках та види, що відкривались нам по дорозі. Хоча, чесно  сказати, подивитись дійсно було на що – вже на горизонті з’явились вдалечині бліді блакитні гори, і я замилувалась файною панорамою. В Карпатах на лижному курорті я до цього ніколи не відпочивала, тільки у Львові та Трускавці довелось якось побувати – та й то поспіхом, їздила до подружок на пару днів. Тому я сподівалась, що ніякі Олекси не завадять мені насолодитись горами в повній мірі. Я мріяла колись пожити серед полонин та грайливих срібних річок цього дивовижного смерекового краю.

Але я все одно занадто нервувала, фізично відчуваючи цього чоловіка, мене кидало то в жар то в холод, і я не знала, як надовго вистачить моєї крижаної маски. Чорти б його узяли, цього казанову. І мої кляті почуття. Я не хотіла нічого відчувати – але з відчаєм розуміла, що присутність Богуцького зводить мене з розуму.

Це буде тяжкий вік-енд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍