Юлія Рудишина - Зима в серці, Юлія Рудишина

2

У двері хтось постукав, і я ледь не підскочила від переляку. Треба ж було так відволіктись! Завжди, коли я згадувала цього… цього… навіть слів немає, як його назвати – в мені така злість палахкотить! Не те щоб він подобався – просто образливо, коли тебе забувають. Якби було якесь пояснення поведінці нашого казанови, я може, і заспокоїлась би давно.

— Так, заходьте, — відповіла я, дивуючись, хто там такій ввічливий. Взагалі у нас народ простий і не звик стукати – ввалюються до інших як до себе.

Сьогодні взагалі повинен був бути чудовий день – я сама в кабінеті, тому що дівчата, які ділять його зі мною, у відпустці, але спочатку Яна зіпсувала настрій зі своїми Карпатами, тепер ось…

Тепер ось той, про кого я тільки-но думала, стоїть на порозі та дивиться холодними своїми очами, немов його сюди батогами пригнали. Олекса взагалі мене оминав та ігнорував після того чортового побачення. Яке, до речі, було досить непоганим. Ну про що я тільки думаю? Діано, бери себе в руки та не витріщайся ти на цього красавчика. Але його сині пронизливі очі так і вабили мене. Високий, з хвилястим темним волоссям, з охайною бородою, різкими рисами вилицюватого обличчя… Взагалі я ніколи не любила, коли у чоловіків вуса чи борода, але цьому поганцю все до лиця.

Я встала, дивлячись на нього з ввічливою спокійною посмішкою. Я сподівалась, що посмішка саме така, і я не виглядаю, як дурепа, яка радіє, шо на неї увагу звернули. Взагалі роль крижаної леді дуже добре вдавалась мені з юності – це було найпростіше, щоб замкнутися від оточуючих та нічого нікому не пояснювати. І не спілкуватись. І я звично розслабила обличчя та натягнула улюблену маску.

— Я приніс флешку з фото, це для останнього замовлення, — кинув бородань, підходячи  до мого стола.

Я ледь втрималась від отруйного коментаря про те, що і сама могла забрати світлини для роботи – як звичайно, з гугл-диску, до якого у нас всіх є спільний доступ. Чого це мене вирішили потішити та принести файли особисто?

— Дякую, — холодно відповіла я, взяла флешку, ненароком ледь не торкнувшись його руки. Мене немов струмом прошило, і я подумки чортихнулась. Коли вже я перестану реагувати на цього чоловіка? Я не могла нічого з цим зробити – коли Олекса підходив до мене, то я відчувала себе дівчиськом, яке вперше закохалось. Заспокоювала себе тим, що він мене кинув після того побачення, і це моя образа тригерить.

— Нема за що, — відступив він, а потім спитав: – Чула про карпатський вік-енд?

— О, ти вже теж в курсі? А мені казали, що то таємниця, — намагалась я не показати, що хвилююсь, коли Олекса стоїть так близько. Я ще пам’ятала смак його цілунку – солодкий та водночас гіркуватий, немов чорний шоколад. Розлютилась на себе і кинула: – Мені треба працювати.

— Так ти їдеш в Буковель чи ні? – щось дивне відбилося в льодяних очах. – Мені Павло одразу сказав.

А ну так, вони з шефом друзі. Звичайно, Павло не буде нічого приховувати.

А в очах… Це була зацікавленість? Ні, Діано, не придумуй того, чого не може бути. Якщо чоловік хоче бути з жінкою, він не поводиться як покидьок і не зникає без пояснень. А те, що він питає – чи поїду я, так може, я його так дратую, що він не хоче мене там бачити?

— Можливо, ще не вирішила, — відповіла, не дивлячись на нього, і добре – він не помітить, як палахнули мої очі від його фрази, кинутої перед тим, як вийти з кабінету.

— Якщо відпустять, так? Ну, успіху відпроситись.

Мені здалось, чи він це сказав з якоюсь… люттю? Я ледь втрималась, щоб не жбурнути у зачинені за Олексою двері щось важке та велике. Що він несе? Хто мене повинен відпустити? Що за маячня?

Він не тільки бабій, він ще навіжений якийсь. Добре, що у нас нічого не склалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍