Юлія Рудишина - Зима в серці, Юлія Рудишина

— Не повіриш, декілька разів ледве тобі не розповіла! Ледь втрималась! Але Павло суворо попередив – якщо комусь скажу, то не поїду нікуди! Добре, дорогенька, пішла я колектив запрошу на нараду, треба всі розповісти про поїздку та почати готуватись. І ти не відкрутишся від цієї подорожі, зрозуміла?

— А якщо я захворію? – невинно спитала я, хитро посміхнувшись.

— Я тобі потім захворію, — похмуро пообіцяла Янка та вийшла, грюкнувши дверима.

Залишившись на самоті, я перестала посміхатись і втупилась в дзеркало, що висіло напроти мого стола. Воно відбило суворе вузьке обличчя з темними очима та пухкими губами. Світле волосся, недбало зібране у гульку, мінімум косметики – сьогодні я собі не подобалось, але я ледве не спізнилась на роботу, ніколи було збиратись та фарбуватись. Якщо все ж поїду у Карпати, треба у салон забігти, привести себе до ладу. Це ж будуть оцінювати, дивитись. Скривилась, зітхнувши.

Ідея їхати всім нашим веселим та галасливим табором у гори мені не дуже подобалась. Але і справді, не дуже красиво відбиватись від колективу, хай і такого дивакуватого, як в нас. До того ж, може, й Олекса Богуцький поїде…

Я подумки чортихнулась. Знову про нього думаю. І коли викину з голови цього казанову? Колись я ледве не почала зустрічатись з нашим штатним фотографом, але після першого ж побачення він відморозився і зробив вигляд, ніби я йому ніхто. Я в цілому не збиралась з ним зустрічатись, та й на побачення пішла від нудьги. Але те, як він поступив, мене образило. І заціпило. Я ледь не звільнилась тоді, лишилась тільки тому, що не хотіла, щоб він думав, що то через нього я пішла. Потім якось змирилась, але все одно щось бентежило мене, коли я його бачила.

Одним словом, пришелепуваті будуть ті вихідні в горах, я вже це відчуваю.