Марина Тітова - Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова

Щоправда, щось я не впевнений, чи почули дівчатка мою репліку. Одна схоплює щось у свої руки та як заволає цієї ж митті:

— Цур мене! Цур!

Інша ж оберіг вірогідно не приготувала, а ось пляшку з водою так, бо в наступну мить вона цю всю рідину мало не одним махом на мене вилила своїми тремтливими ручками!

— Зщезни, марево прокляте! Йди туди, звідки прийшов!

— Не треба так горлопанити, я вас благаю! Від вашого вереску зараз усі небіжчики прокинуться, — вигукую і я, намагаючись покращити комунікацію.

Протерши очі я тепер бачу, що це точно ніякі не привиди, а справжнісінькі такі люди. І може й не відьми вони. Та жреці їх розберуть, які на вигляд сучасні відьми! А те, що полохливі — не дивно. Це ж вони верещать, бо я, мабуть, такий імпозантний. У школі всі старшокласниці мої — всі в мене закохуються.

Однак я щось наразі не бачу в очах панянок захоплення. І спантеличення, переляк, паніку — все, окрім захоплення. Це наштовхує на думку, що вони заклякли нерухомо не від моєї краси.

Втім, я ж без окулярів, а без них далеко не бачу, то можу помилятися. Тому нехай це буде краще кохання з першого погляду!

— Якщо що, то це я не про себе. Не лякайтесь. Я... — швидко кажу, але перериваю сам себе на півслові. Може все ж таки варто викликати ще більше симпатії нових знайомих жартами? — ... Я не небіжчик. Я звичайний вампір, чий столітній сон ви тут потривожили. І тепер, після всих цих наших спільних криків, як справжній кровопивця, я маю висмоктати з вас усю кров. Тож готуйте свої солоденькі шиї, красуні, — намагаючись бути якомога харизматичнішим, сміливо кажу і паралельно шукаю пальцями навколо себе окуляри.

От тільки щось мені здається, що панянки не зрозуміли гумору. Так покосилися на мене, так очі їх збільшилися. Ймовірно, що така реакція не від моєї харизми... Нехай же будуть зі мною в цей момент усі боги Єгипту...

— Це перелесник... Демон. Біс! Його треба вигнати звідси! — піднімає крик знову та перша, з хрестом рукотворним у руках. І мені щось стає страшно. Дівчина робить крок у мій бік, а той хрест поступово, плавно підіймає вгору, від чого я бачу його контуру чіткими... Сподіваюся він зроблений не із цегли, бо буде неприємно зустрітись із цим матеріалом своєю головою...

Але, перш ніж хрест замахується на мене, друга дівчина, руда, як справжня відьма у десятому коліні, її зупиняє:

— Звідки ти знаєш, що він перелесник?

На деяку мить це дійсно дає мені фору. Але...

— Читала про нечисть усіляку перед тим, як йти сюди... Бий його! Мочи! — підіймає галас і хрест над головою удруге невгамовна світловолоса бестія.

— Та вже ж мочила! Вода скінчилася.

— Тоді гати його руками або підборами!

Серце зрадливо шепоче, що треба чимдуж забиратися звідси. Розум підказує, що знайомство не вдалось. Це за те, щоб знав, як блефувати!

Ледь встигаю вивернутись вчасно, перш ніж хрест робить удар. Щоправда, один гострий кінець усе ж таки зачіпає плече.

Не гаявши даремно час, підводжусь на ноги. А тим часом несамовита білявка з криком і шумом не припиняє гамселити мене своїм оберегом. Хвала Ра, що хоч руданка за тією божевільною не повторює, а стоїть собі спокійно вже. Ну точно справжня відьма! Безстрашна.

— Світлано, зажди! Мені щось обличчя цього вампіра знайомим здається.

Слова рудоволосої змушують, і мене, і ту другу, закам'яніти на місці.

— Тобто? Аделіно, чи Лесю, чи як там тебе, ти що, знала цього ненормального ще до його смерті? Ну то я сподіваюся в нього не багато життів, тому ти бачиш його зараз в останній раз перед останньою смертю.

— Та я серйозно. Знайоме обличчя і все тут. От тільки не можу згадати, де я з цим бісеням зустрічалась...

Користуючись моментом, присідаю. Але не від подиву щодо слів рудої, а щоб відновити пошуки своїх окулярів. І поки валькірія з хрестом увагу з моєї замурзаної персони переносить на руду, це мені навіть вдається.

— І де тебе носило, що цей нещасний знайомий тобі? Він що, один із ваших, прибацаних? Теж блогер?

— Я б попрохала тебе...

— Вибач. Це я на емоціях... Так звідки знаєш? — велася тим часом за моєю бідолашною спиною розмова двох грішних душ.

— Не можу згадати...

— ...Єгипетська сила! Цікаво, цікаво і що тут у нас? — раптово я не стримуюсь від вигуку, коли знов бачу все навколо чітким і не тьмяним через свої окуляри. — І куди я потрапив? У рай? Виявляється, зі склепу до Раю така коротка дорога! — дивуюся великій кількості гірлянд і ліхтариків, які буквально оточили мене. Приміщення було нечувано гарно прикрашено.

...І цим знову заохочую ту сердиту дівку з хрестом замість бити в руках скоїти напад на мене.

— Помилився дорогою, вампіряка. Тобі до Пекла! І я тобі зараз це влаштую! Подарую квиток на той світ, так би мовити. Як вжахну зараз своїм робочим інструментом! Сьогодні у тебе замість срібла у серце буде встромлений по повній електричний розряд! Так і знай!

Та порятунок прийшов, звідки не чекали.

— ...Згадала! Я згадала його! — руда, зі смарагдами в очах неймовірної краси, тішиться, мало не стрибаючи на місці. — Він був гідом, коли я була в Луцьку!

Кам'янію на хвильку... Гідом був. Луцьк бачив. Й не раз. Ще б пак, якщо моя мама директорка одного з найвідомішого музею Волині. Була в той час... Але з рудими відьмами справи не мав. Що за чортівня?

— Він гід? — завмирає у подиві білявка.

— Ага. Гід. Котрий чіплявся до мене, — стверджує радісна панна.

А я от чомусь не розділяю її радощів. Звісно в часи розквіту своєї екскурсійної діяльності я був романтичним і не одноразово намагався побудувати стосунки з протилежною статтю, але робота все ж ставала завжди перепоною до щастя на любовному фронті. Втім, з рудими дівчатами у мене точно стосунків жодних не... А втім...