Марина Тітова - Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова

Впевнено чимчикую в невідомість. Забуваю про відьомські здібності. Єгипетська сила нехай їх поб'є! У мене з'явилась перспектива куди більш привабливіша.

Перше, що впадає в око після перетину межі на вході до склепу з цього боку — морок. Друге — могильний холод. Та оскільки останні теплі осінні дні в Житомирі були для мене й без того прохолодними — мене це анітрохи не лякає. До того ж зі мною є телефон з половиною заряду батареї, що дозволяє увімкнути ліхтарик, а отже дослідженню бути! І я йду вперед.

Потрапляю у вузький коридор і на сходинки, що ведуть униз. Тихо крокую, крадькома, максимально сповільнюючи свої рухи. Роззираюся довкола.

Простір навколо мене дивним чином звужується. Це я помічаю вже на п'ятій цегляній сходинці. Доводиться згорбитись, а далі й зовсім, зігнутись у три погибелі. Та що не зробиш заради відкриттів! А що, як це історичний момент? Не можна нехтувати такою можливістю.

Що ж, мабуть, варто бути відвертим. Усе ж таки історик я дещо схиблений. Якщо для будь-кого іншого суцільна темрява навколо, максимально щільний простір, пил і кути, що стали домівкою для павуків, могли б стати причиною для клаустрофобії або ж ніктофобії чи арахнофобії — для мене ж це можливість для здійснення мрії. Ще зі студентських років я бажав хоча б один раз у житті спробувати себе у ролі розкрадача гробниць. Мабуть, винен у цьому світовий кінематограф. В ідеалі,  звісно, це мала б бути усипальня якогось гетьмана, в якій я б знайшов рідкісну булаву або скарби, золото... Але нічого. Головне що мрія, все ж таки, здійснюється. А то я про неї якось почав забувати...

Далі прохід звужується настільки, що мені доводиться встати навкарачки. Та я безстрашно займаю позу кота, а потім й змії й вже не йду, а повзу до мрії... Карколомно плентаюсь углиб підземелля, дивуючись і спокушаючи себе здогадками, що ж отримаю у результаті своїх необдуманих дій, аж поки... не падаю!

Трясця! Побий мене грім і єгипетська сила! Ледь шию не зламав! І окуляри, що зроду на моєму переніссі, аж трохи погнулись... Та добре, що цілі. Та й телефон далеко не покотився.

Тепер же знову ознайомлююсь із приміщенням, куди я влетів. Це схоже на пастку. Сходи, що перетворились у трубу, були зверху і нині від них я бачу лише отвір у стелі. Сам же я опинився ніби у котловані, такому ж темному, зловіщому, як і простір до цього, але тут ще більше тхне вогкістю та пліснявою... Сподіваюсь, тут є ще один запасний вихід, інакше я точно живим із цього кладовища вже не вийду, ані сьогодні, ані будь-коли...

Поки обтрушую з себе зібране під час падіння пил і павутиння, невільно згадую час, коли відвідав соляну шахту. Тоді я опинився під землею на куди більшій глибині, проте простір усе ж був неосяжний. А тут місця не те, що не багато — його майже нема! Крок уліво, крок управо й все... Цікаво, цікаво...

Не полишаючи надій щось знайти, все ж нишпорю та розганяю павуків і різних жучків, копирсаючись у їх личинках, по кутках і кожній стіні. Всередині цієї площини все ж наштовхуюсь ногами на якусь цікавинку.

П'єдестал? Чи поготів саркофаг? На невеличкому рукотворному пагорбі, підсвічуючи собі ліхтариком, знаходжу дещо схоже на труну. Не надто довго, але й не широку. Не більше за ящик. Втім, або залиту бетоном, або ж не справжню.

Мені вдається намацати ніби кришку труни, абощо, але вона така непід'ємна, що мої п'ятихвилинні потуги виявляються дарма витраченими зусиллями на сміх павукам... От тобі й дилема...

Та я точно знаю, що я натрапив на дещо цінне! Чуття, якщо не зважати на аромати нечуваної сирості, мене точно не підводить! Може тут скарби чиїсь? Наприклад, моєї прапрапрабаби Параски? От було б чудово! Я б їй був безмежно вдячний за такі дари. Не даремно ж мене ніби штовхало щось на розшуки її місця поховання! Наталя он не схотіла йти сюди зі мною, а мене наче кликало щось!

...Чи хтось... Аби не павуки й не відьми...

Згадка про тих, хто теж є десь неподалік, трохи допомогла вгамувати мої амбіції. Я вирішую повернутися до розгадування таємниці ящика пізніше, а поки зайнятись пошуком ще одного виходу звідси. І дійсно, наштовхуюсь на двері в стіні.

Нове невідоме приміщення таке ж забуте та непривітне, як і попереднє, втім просторіше. І тут я бачу вже точно великий надгробок по центру. А оскільки втікати мені немає куди, то доводиться вивчити те, з чим маю справу. Несвідомо порівнюю себе з круїзним лайнером, який застряг у провінційному порту через проблему з охолодженням головних двигунів, що стало причиною моєї затримки у подорожі до Сахари шість років тому. Тоді теж капітан і екіпаж лайнера насилу заспокоїв пасажирів, які вимагали розпочати шлях, а я нині ледь-ледь це роблю зі своїми останніми нервовими клітинами.

Та насправді мої емоції від щастя! Надгробок містить написи. Приклавши максимум зусиль, розшифровую прізвище Кузьменко. Радію.

Це він! Це цей склеп, який я шукав!

Однак, не труна Параски, а її тестя, мабуть. Або ж дідуся її чоловіка.

У пошуках місця поховання самої родички, знов змушую себе напружити зір і ноги. І не дарма! Знаходжу ще три невеличкі приміщення. З'ясовую, що тут поховані батьки чоловіка Параски та він сам, а от прапрапрабабусина усипальниця віднайшлася в четвертому, невеличкому приміщенні, крайньому з усіх. Одразу помітно — виділили місце, як бідній родичці — у куточку. А з того куточку ще й сходи ведуть. Цього разу не зі стелі, а з підлоги, на щастя. Ще й з поруччями!

Сфотографувавши з лихом навпіл прапрапрабабцеве місце вічного спочинку, гадаю, що треба йти наверх. Це єдиний порятунок. Але утримую в думках ідею, що треба неодмінно повернутись сюди. А раптом у тому першому ящику дійсно скарби? Інакше не пояснити тих розмірів! На дитячу труну не схоже... Хоча...