Марина Тітова - Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова

Подумавши щойно про місцевих представників фауни і те, яким я можу бути смердючим, несподівано вгледів ворону. Чорних птах наче вклонився мені, приземлившись на старий хрест. Я ж усміхнувся аж. Ну ось і перший дегустатор. Уже бачу голод у його очах.

— Для мене буде честь стати вашою вечерею, чорнокрилий пане, — жартівливо вклоняюсь і я йому тепер.

Втім сміюся не довго...

Дивно. Наче ж це дуже давнє  кладовище. Отруйного трупного запаху немає бути ніде. А мене чомусь порядно заштормило, наче щойно фарбою надихався. Ще не вистачало позеленіти тут від отрут або припадків істерії! 

Єгипетська сила! Це що? Духи померлих? Чи відьми влаштували шабаш? Я чую голоси? Доходився, дошвендявся...

Голоси, що мені почулися, лунають із самого склепу. Це вкрай дивно та лячно. Проте, оскільки жодної загрози для свого життя, окрім марень, я поки не бачу, то підсовую свої вуха. Закортіло дізнатись і прислухатись. Що розповідають примари?

Сміються?! Єгипетська сила! Конотопський чортополох! Вони сміються? Ще й так жваво!

З переляку я падаю із лавки, та так, що мало лоба не розбиваю. Однак, я змалку був допитливим і ця моя особливість перемагає страх.

— Цікаво, цікаво. Що тут у нас? — шепочу я собі, підкрадаючись до вузького проходу, що веде у самісінький склеп. Чи я у підвалі не насидівся, під час сирен у школі? Так ні — мене так і тягне в підземні місця.

Аж гульк... Генератор біля склепу!

Отакої... То мені не здалося! Отже, я ще не помру!

...Хоча, не факт, не факт. Голоси ж я розчув якісь... У склепінні... Біля якого працює генератор... Невже й туди, на той світ їх продають? Невже й небіжчики спасу не мають від тих відключень світла? ДТЕК доконав усіх? Навіть привиди цю установу люблять! Які від самої смерті не мають потреби в електриці... Мабуть, то вони так проявляють солідарність до нас. Оце так союзники! Всім би таких.

Бажання заручитися прихильністю духів штовхнуло мене ближче до склепу. Він виглядав таємниче, хоч теж був занедбаним. Та я не гидую старовиною й тому притискаю вухо до її поверхні аби прислухатись до звуків усередині. 

Почувся голос. Наче дівочий, втім дещо специфічний. Він розповідає історію одного освідчення у Тунелі кохання в Рівненській області... Однак мене це ввело в стан конфузу. Це місце було знайдено випадково на початку двохтисячних років. Невже і пів століття тому малося якесь ідентичне ще й інше? Або ж життя після смерті існує і духи освідчуються в коханні іншим духам у наші дні?..

Небавом логічне мислення, яке пішло кудись прогулятись, все ж вирішило повернутись у мою голову, вік якої вже давненько перетнув меридіан тридцятиріччя.

Ніякі це не примари. Це відьми! Ті, що мають екстрасенсорні здібності та розмовляють із духами. Точно кажу! Я зустрічав таких на своєму шляху, полюючи за історичними відкриттями. Зазвичай вони працюють на пустках і не рідко іменують себе мольфарками, або ж й поготів некромантами наших днів. Одного разу я став свідком розмови однієї такої персони з першим королем Русі Данилом Романовичем... Якщо чесно, то видовище не для слабкодухих... А ще не для адекватних і серйозних людей, адже без гумору споглядати за тими божевільними ритуальними танцями з бубном і баяном не можливо...

Згадавши за баян, мені спало на думку, що ця чергова відьма вирішила замість музичних інструментів, либонь, під звуки генератора ввійти у той транс, тобто стан, що дозволяє говорити з померлими. А згадкою про Тунель закоханих, вірогідно, — це відьма просто поділилась у розмові з духом.

— А дзуськи вам! Шокувати мене не вийде, — потираю я тепер долоні, розтлумачивши загадку. Я допетрав, що генератор покликаний аби відлякувати всіх непроханих гостей якомога далі звідси.

Таким чином завада лиш посилила моє заохочення продовжити підслуховування. Ризик бути викритим мене не злякав. Пошкодував лише про одне, — що не маю із собою склянки! Так би підставив до вуха і було чути ліпше! Натомість зі мною лишень пляшечка води...

Не знаю, чим я думаю нині та на що розраховую, може на те, що екстрасенс веде розмови з духом моєї покійної прапрапрабабки, якщо раптом це її склеп, але я миттєво випиваю наразі свою воду та дістаю складений ніж, яким завжди користуюсь у своїх мандрівках і повсякчас беру з собою. Та запевняю, дістав його не в якості оберега для самозахисту — це все задля мети. А моя мета залишається тією ж самою — підслухати розмову з потойбічними силами.

Вкоротивши довжину півлітрової пляшки, прикладаю тепер її дно тупим боком до свого вуха, а іншим отвором до поверхні склепу, що заріс шипшиною... Блискавично... Ну і чому я не здивований, що досягнення мети провалилося? До того ж із тріском... У прямому значенні...

Щойно мій підслуховувальний пристрій було активовано, почувся гуркіт. Я аж підскочив від нього на місці! Та й шурх убік — за стіну! Маю намір сховатись, щоб не бути поміченим, бо хтозна, що у тих відьом на думці й бозна-що вони шепочуть собі під ніс. Ще проклянуть мене, вгледівши!

Однак, халепа! З цього боку, де я опинився, почути бодай щось — справа не з легких, а отже пропаща. Та цікавість робить мою мету заповітною, тож мені доводиться шукати рішення для її досягнення. Для цього я вирішую обійти склеп довкола. Можливо десь є якесь віконце або інше вразливе місце?

На моє щастя, я знаходжу дуже швидко ще один вхід з іншого боку, в метрах шести від протилежної сторони склепіння. Чи це вихід? Чи інший склеп? Заплутавшись і не спромігшись відповісти на це питання, бо я навіть не міг подумати про наявність другого входу, не вагаючись тепер планую зайти сюди. А раптом це і є склеп, який я шукаю?