Марина Тітова - Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова

Не може бути! То склеп складається із двох частин? Я вийшов з іншого боку до відьми? То он як я можу вийти з цих павукових лабіринтів? Чудово!.. От тільки коли? Не сунусь же я прямісінько відьмі на очі...

І я обираю залишатись у засідці. Втім, знову беруся за старе. Тут просто звукоізоляція гірше, тож розчути трохи краще можу розмову з того боку. Щоправда, для підслуховування зараз ніяких допоміжних засобів і не треба, як і зусиль. Усього лиш треба було прислухатись, знерухомівши, як фізично, так і подумки. Що я й роблю.

— ...Це козака катувати у склепі будете? — чую тією миті дівочий тоненький голосочок.

Здивувавшись словам, ковтаю судомно слину, щоб, ще чого, не подавитися нею. Щоправда, я дещо й радію, бо часи, коли чоловіки мали козакувати минули та й мене козаком ніяк не назвеш, а отже катування призначені не для мене... Втім, я ж свідок, а свідки, як усі знають, довго... не сміються. От і я не буду. Вирішую й далі сидіти тихенько тут мишеням, щоб не накликати на себе біди.

— ... Ну так кадр гіпсувала. Тепер за ногу треба знімати, — долинула до моїх вух і відповідь другого голосу, дещо нерозбірливо моментами...

Хм.. Дивно якось. Мало того, що сенсу розмови не втямлю, так ще й не можу збагнути де голос відьми, а де привида... Хоча, я гадав, що відьми спілкуються з померлими, або пошепки, або ж власним голосом. Такі думки наштовхнули мене на висновок, що я здибався з двома відьмами...

— Та що там його знімати?

— Багато розумієш. Знаєш скільки у мене налисників? — велася далі розмова за стіною, утворюючи кашу в моїй голові... Які налисники? Що знімати? Про що вони взагалі? Хто вони?

Щоб заспокоїти свою, й без того розпашілу, уяву та наситити цікавість, яка вже завела свій моторчик, я, труснувши головою, підкрадаюсь ще ближче до дверей, які вели до приміщення з відьмами, та вухом притискаюся до них. Двері на дотик виявляються холодними й дуже брудними, наче до них сто років ніхто не торкався, але цікавість перемагає гидливість. І такі зміни покращують мій слух, адже, як розумію, то не голоси несли нісенітниці, а лише слова діставалися моїх вух перекрученими.

Підслухавши ще з хвилину, відьмочки нічого про катування та налисники більше не кажуть. Натомість їх бесіда набуває досить логічних і буденних, як для сучасності, барв. Вони й говорять не про варива для приворотів і порчі, а про контент і просування соцмереж. От тільки чомусь одна іншу назвала "електриком"...

Здогадка, що я став свідком балу-маскараду відьом або їх шабашу, аж розсмішили мене. У моїх дослідженнях ще ніколи не бувало таких відкриттів. Я бачив, як жреці молилися єгипетським богам і як шамани Мачу-Пікчі викликали божественні сили, але щоб відьомський маскарад! Дуже епічно.

А може то одна відьма навчає іншу просувати свої послуги? Для того вони й тут?

Уявивши, скільки різноманітної езотеричної атрибутики може бути за стіною, моє єство буквально розриває цікавість. Я приймаю спонтанне рішення все ж не ховатися тут від них, допоки вони не покинуть склеп. От тільки обираю завалитися до них не різко, а в якусь найбільш відповідну хвилину.

Вичікуючи ідеального моменту, до моєї свідомості раптово долинає нова інформація.

Єгипетська сила! Я вже нічого не розумію! Вони щойно представились одна одній! Одна назвала себе Світланою Світлячком, а інша - Аделіною Фоксі. І про моделінг заговорили... Цікаво, цікаво. Якісь дивні відьми...

Несподівано мені, зрадливо й сильно, зачухалося в носі...

Спроба затиснути ніздрі пальцями не послабила позиву. Чхнути хотілося настільки сильно, що здавалося, моя голова, як та повітряна кулька, нині наповнюється поступово гелем, збільшуючись у розмірах, і ще ось-ось — та й лусне! Ну що ж, початок, як у кінофільмах жанру комедії...

Стримуючи себе, невдало стукаюсь ліктем об двері. Кривлюся. Від цього один "чих" все ж злітає з моїх вуст...

От трясця... Дівочі голоси з того боку замовкають. Невже вони мене почули? Яка ж незручна ситуація...

Або ж той самий ідеальний момент?..

Поки чхати більше не кортіло, розводжу руки в різні боки та перевіряю, який я маю зовнішній вигляд, увімкнувши не надто яскраво телефон.

Єгипетські піраміди! Сфінкс безносий! Оце я мумія без саркофага! "Красень", яких ще пошукати... Весь у пилюці, біла сорочка, костюм і парадні кросівки вже сірі. І як оце перед протилежною статтю постати в цій всій красі? Вони хоч і відьми, але ж перед ними теж соромно. Я ж інтелігентний чоловік — учитель.

Похапцем обтрусившись і прошурхотівши піджаком, ще й підошвою об підлогу почовгав, створюючи своєрідний ефект шуму. Треба ж перед своєю появою відьмочок підготувати. А для точного привернення уваги ще й хруснув пальцями своїх рук!

Наче підготувався, й сам до знайомства, й дівчат поставив до відома, що вони не самі тут. Можна йти на зустріч.

Але, щойно я роблю генеральну перевірку своєї готовності, як знову мені кортить чхнути... Мати моя Клеопатра, а дідусь Рамзес... Ой, що зараз буде!

Вдруге стримати своє бажання вже не можу. Тому чхаю так, що аж весь склеп заходив ходуном! Ще й чоло моє, не благословенне богами Єгипту, з усієї сили гепнулось у двері, прочинивши їх... От як заходять знайомитися з дівчатами справжні інтелігенти. Не з ноги двері відчиняють, а з чола! Щоправда, така феєрична поява має свої наслідки...

Не очікуючи, що так стрімку відчиню двері, я втрачаю рівновагу. Відчуваю, як моя голова літати хоче туди й сюди, ну точнісінько як та повітряна куля, що миттєво здувається... А ноги, що поспішили знайти десь опору, раптом перечіпаються через поріг.

Не минає й хвилини, а я вже й назбирав нової порції пилу та павутиння, і тепер лежу на холодній підлозі та хизуюся своїм парадно-брунатно-замурзаним костюмом. Ще й окуляри у момент падіння кудись полетіли... І все це під бурхливий рев дівчат...

— Та годі вам пищати! Це вам не опера! Майте повагу до небіжчиків склепу! — перериваю відьомські крики, змахуючи зі свого обличчя павука, що мало в рота не заліз мені щойно.