Марина Тітова - Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова

— Ти була на екскурсії ще студенткою? З двома подружками? — запитально-благально дивлюся на рудокосу. У пам'яті дещо випливає. А радше дехто. А саме три подружки. Три студентки ВНЗ, розумнички, відмінниці, одну з яких я свого часу не обділив увагою, а вона... втекла від мене. Здається, їх звали Олеся, Марина ... і Леся.

— Була. Ага, — сміється тепер панночка. — Оце так зустріч! Скажіть, пане гіде?

— Я б сказав, але інше.

— То кажіть.

— Скажу, а гіде вихіде? — жартуючи, шукаю ясно зрячими очима двері, які б привели мене назовні, трохи далі від відьом і рудих студенток.

— Та нащо той вихід? — підхоплює гумористичний настрій моя давня знайома. — Залишайся, вампірчику, з нами, будеш нашим...

— ... персональним психопатом на повідку?...

— ... охоронцем, — одноголосно висувають мої можливі ролі дівчатка.

Ситуація починає мене нервувати. І навіщо я почав підслуховувати їх?  Найбільше я мрію тепер втекти від цих двох. Всі інші теми, питання, прапрапрабабки і їх саркофаги, скарби гробниць стає невагомим. Святий Ніл врятуй тебе, молю! Не дай попастись у руки цих дівок! Ця руденька точно забажає мені помститись. Я у свій час неякісно до неї клинця підбив...

— Красуні, а може не треба? Я тут повз усього лиш йшов. Родовід свій вивчаю. Я історик. Не хотів турбувати вас. Чесно, ніякої мети не мав! Випадково до вас... залетів, — починаю виправдовуватись і задкувати на напівзігнутих ногах до стін склепу. Треба якось навмання хоча б вихід той намацати.

— Отже, історик, — ловить мене на слові руда в досить специфічному вбранні. Тільки зараз розумію, чому вона мені на відьму схожа. Це ще й через сукню! Це ж Гелловін на носі — ось дівчина і вбрана відповідно.

— Отже, випадково залетів. Ага, ага, — і друга панна в  дуже незвичному, як для дівчини, вбрані, підхоплює змовницю. З якого небіжчика-електрика вона його зняла? 

— Зараз ми допоможемо налаштувати навігатор. От тільки знайдемо, де він вмонтований. Але тут, вибачайте, мацати треба. Тож, готуйте своє солоденьке тільце, красунчик. Обіцяємо кусати та шматати тебе ніжно, як і годиться справжнім жінкам, — влаштовує пародію на мене руда вар'ятка та вони вдвох насуваються на мене.

Дівочий веселий сміх розливається склепом так гулко, що моє серце миттєво опиняється у п'ятах... У п'ятах моєї прапрапрабабці Параски ймовірно, бо своїми п'ятами я вже давно провалився скрізь землю.

Та тут єдиний вихід — лише щільно заплющити очі та молотися на богів Єгипту та диво! Легше уявити, як ти стоїш на даху хмарочоса з зачиненими дверима і єдиний вихід з якого — це стрибнути вниз...

Несподівано, мої пальці, що повзуть спиною, відчули незначну прогалину. І дверну ручку!

... Присягаюся, так стрімко бігати, як я нині дременув, я ще ніколи в житті не бігав! Поки позаду чую сміх тих двох шалених відьмочок, несуть мене ноги нині, куди очі бачили, насилу встигаючи оминати могильні хрести та надгробки...

— Спаси й збережи мене, Сфінксе! — молюся голосно. — Спаси та помилуй, Ізідо, Сехмет, Озіріс! Спаси, о великий Анубісе! Спаси Собек і Нефтида! О, Маат! О, Нут! О, Геб! О, Шу! Рятуйте, хто може! — не тямлю себе у відчайдушному крику душі.

— Що за переполох? — зненацька долинає до мене голос, що я не встигаю пригальмувати вчасно і врізаюся на швидкості сто кілометрів за годину в чийсь торс.

...Це Анубіс мене почув чи якийсь небіжчик прокинувся від мого галасу?..

— Вибачте, — потираючи лікті та своє багатостраждальне чоло, промовляю до незнайомця, що встав на моєму шляху, з острахом позираючи назад. Гонитви нібито немає за мною.

— Буває... Мабуть... — приймає вибачення чоловік, приблизно мого віку. — А ви що тут робите і чому бігли, як навіжений? — цікавиться.

— Не вгадали. Це не я навіжений. Це я біг від навіжених відьом, — перевівши дихання, повідомляю, чомусь засміявшись наразі. — Ви до склепу під номером тринадцять не підходьте близько. Вони там сидять. Влаштували там якесь неоново-гірляндове шоу.

— Цікаво, цікаво, — промовляє незнайомець моїми улюбленими словами. Чи це знак, чи це диво, що підіслали мені боги Єгипту в якості рятунку? Не знаю напевно, але вважатиму, що так. Довіра встановлена.

— Герман. Вчитель історії. А ви колекціонер? Збираєте цікавинки на кладовищах? — першим йду на ознайомчий контакт.

— Приємно, Германе. Майже вгадали. Давид. Письменник, — ручкається зі мною дужий чоловік у темному світшоті та рідким світлим волоссям. — Я ходжу сюди, щоб ловити натхнення. Часом знаходжу тут імена для героїв своїх книг. А ви що тут робите? Готуєте матеріали для майбутніх уроків?

— Вивчаю свій родовід. І як у вас із натхненням, шановний, сьогодні?

— Погано, якщо чесно. Але я не проти вислухати вас і дізнатись, від чого ви бігли, що аж стовп пилу підняли слідом. І чому ви виглядаєте, наче повстали з мертвих?

Так і зав'язалась наша розмова. Привівши себе до ладу, я забажав піти як найдалі від цього тривожного місця та висунув пропозицію новому знайомому змінити локацію, де б ми змогли спокійно продовжити бесіду. Так ми невдовзі й опинилися у найближчому барі. А мою дахозносну розповідь про пригоди під час вивчення родоводу залюбки послухав і самотній бармен Роман, який весь час тер келихи та наповнював наші посудини, з Давидом, світлим пивом.

— Нічого собі, пригоди! — дивувався працівник бару. – Та це цікавіше, ніж пристрасті мого керівництва! Мій бос, знаєте, ще той ловелас. Дружину має, але її йому мало. Коханку завів! Однак, не подумав, що в нашому місті всі можуть бути знайомими. Дружина без труднощів дізналась про коханку, а коханка про дружину. І так вони й почали дружити та знущатися над тим нещасним грішником, чоловіком на двох!.. От тому я вже третій місяць без заробітної платні... — вів він не менш захопливу історію з життя. — Бос кудись утік разом із грошима нещодавно. Так перелякався, бідний, своїх жінок.