Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

І ось я говорю їй — усе буде добре, у нас усе буде добре, ми і цього разу прослизнемо поміж підводними мінами цього чудесного світу, поміж мишоловками, які життя порозставляло для нас на кожному кроці, ми зможемо непомітно вислизнути з його добрих смертельних обіймів, життя — це не така вже й смертельна штука, воно теж іноді лажає і недопрацьовує в обороні, і навіть якщо зараз воно обклало нас із усіх боків і намагається додавити, мов команду, із якої вилучили ключових гравців, усе одно — потрібно спробувати, потрібно грати до кінця, підставляючись під його удари, у сподіванні на те, що одного разу воно таки промахнеться. Адже за великим рахунком, у нас із життям рівні стартові умови, рівні показники, приблизно рівна статистика ударів у площину воріт і володіння м’ячем. Ось навіть зважування показує, що життя такий самий напівтяж, як і ти, так що можна поборотися, життя — це такий самий побитий лузер у червоних боксерських трусах до колін. Просто в нього кращі промоутери.

Але зазвичай мало хто погоджується на чесну боротьбу, нікому не хочеться отримати триндюль уже в першому раунді, ну, звісно, — ніхто не хоче підставлятись, нікому не подобається розмазувати перед камерами криваві соплі, куди простіше сказати самому собі: та все нормально, насправді життя — прекрасна і довга штука, якої тобі вистачить до кінця твоїх днів, розслабся, навіть якщо життя трахає тебе все твоє життя, воно робить це з любов’ю й майстерністю, тож про які дванадцять раундів ти говориш, ми програли цей бій за очками, далі можна просто отримувати задоволення. Життя прожити — не мінне поле перейти, багато хто й погоджується з тим, що ніякого протистояння не передбачається, що ці зірки запалюють саме для тебе, тому що тобі це потрібно.

Не називаючи речі своїми іменами, відмовляючись пізнавати в обличчя свого спаринг-партнера, завалюючись постійно в трахану діалектику, перестаючи опиратися всій цій навколишній атмосфері, яка вичавлює з тебе кров, кисень і душу, ти врешті-решт утрачаєш найцінніше — свою дурнувату і нікому не потрібну впертість. Компроміс — це не те, що ти продаєшся, компроміс — те, що ти навіть не намагаєшся торгуватись.

Ілюзії допомагають тобі виправдовувати свої поразки. Здатність життя зводити всі твої сумніви на власну користь завжди була визначальною, тому ти ніколи не погодишся з тим, що поразки не потрібно виправдовувати, що вони — поразки — це те найкраще, що в тобі є, це те, що формує твій прикус і визначає групу твоєї крові, поразки — це свідчення того, що ти не мав жодних ілюзій і жодної миті не сумнівався, що отримаєш, урешті-решт, по голові, а отримавши, зможеш чесно сказати — я програв цей бій, але я ніколи не стану повторювати слідом за іншими, що головне — це участь, ніфіга подібного, головне — це спробувати померти за речі, які варті того, аби за них померти. Ось ти, за що ти готовий померти? За що тобі не соромно буде помирати? Скажімо — за можливість вигребти від цього життя по повній програмі, але вигребти з високо піднятою головою, як це і має бути з кожним порядним лузером.

Я не маю щодо цього життя жодних ілюзій, — говорю я їй. — Якби я мав хоча б якісь сумніви щодо його ссученості, я би працював у цирку. Або в церкві. Я, натомість, безробітний. Я знаю, чим життя спробує нас узяти — воно спробує переконати нас, що йому цілком байдуже до наших із тобою стосунків, до наших сварок і непорозумінь, до нашого відчуження, до випадів і примирень, воно буде говорити — окей, розбирайтеся самі з вашою постільною білизною, вигрібайте всі ці порожні пляшки й розсипані недопалки, це ваш вибір і це ваш побут, чорт із вами. І коли ми з тобою повіримо йому, розслабимось і вирішимо підлаштуватися під його частоти, воно обов’язково спробує нас попустити, спробує перерізати нам горлянки й викрасти наші контактні лінзи, воно підпалить ліжко, у якому ми будемо мирно спати, забувши про обачність, і оскільки я наперед знаю, що воно про нас думає, я і говорю — усе буде добре, у нас із тобою все обов’язково буде добре, це ще не кінець світу, кінець світу почнеться без нас, повір мені, не варто мати жодних ілюзій — це наша з тобою постільна білизна, це наші недопалки й непорозуміння, ми відповідаємо з тобою за наше божевілля, за наші маразми і за нашу ніжність, ми спробуємо з тобою прослизнути крізь їхні блок-пости, адже наше божевілля і наша ніжність, це як дитина — дивлячись за її дорослішанням, за її виростанням, ти не бачиш головного: що разом із її хребтом і її кістками глибоко в тілі росте її серце — гаряче і пружне, як чорна боксерська груша.

Портові склади

Склади, в яких від нас ховають консерви і каву,

олію сутінків, молоко туману.

Можна було народитись у цьому місті,

і оббирати туристів на пляжі;

повертатись із порту,

порозпихавши по кишенях вогонь, мелений перець ненависті —

навіть якщо потрібно спалити всі кораблі,

що стоять на рейді,

у мене вистачить часу;

я жеру ті самі помиї, що й пси,

які охороняють ці склади,

я можу кожному з них сказати:

Як ти будеш

вгризатися в моє горло?

Ти бачиш море?

Воно за тобою.

Воно, як і ти, —

нарване і незалежне

від кожного лузера

на цілому побережжі.

Тепер, коли всі проти мене,

навіть офіцер берегової охорони,

навіть він кричить —

дивіться,

не підпускайте його до кораблів,