Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

женіть його від портових складів.

Тепер, коли проти мене весь світ,

навіть кораблі, кораблі торгового флоту,

навіть вони

відвертаються, мов корови,

з молоком

у залізних

коробках

трюмів.

І я говорю їм, ей, звідки б ви не були,

але краще б пливли ви собі, куди пливли,

краще б вивантажили всі свої вантажі,

зняли б кам’яне вугілля зі своєї душі.

Бо простір зроблено так, що скільки ти не пливи —

ти не пливеш, бо ані я, ні ви

не маємо де іти,

і наші серця

важко б’ються вночі,

наче війська,

або

об стінку м’ячі.

+ + +

Я помру від застуди. Наш лазарет

перебазують кудись на південь.

І фронт котитиметься вперед,

і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота

між свіжого шрифту воєнних звісток,

мов цукор, спакований на свята

руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,

і тільки сестра із темного мороку

подивиться холодно за вікно,

знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,

я скажу: «Знаєш, сестричко,

все одно нікому крім нас не болить

від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас

і чого між нами, сестричко, немає,

не має імен і не має назв,

взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,

серце, з яким я живу роками,

не зупинилось лише тому,

що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес

душі, зіпсовані марафетом,

до палати зайде Червоний Хрест

на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,

про щось говоритиме не до речі,

і густо лежатиме окопний пил

на сірому президентському френчі.

Коли ж виходячи, ніби зі сну,

й дивлячись в небо — тепле й зелене,

перш ніж знову піти на свою війну

він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —

«Невже той самий?» — спитає в конвою.

І лікар розгубиться, а сестра

ствердно кивне головою.

Каса довідок не дає

Кожного разу одне й те саме — дивишся на неї і намагаєшся зрозуміти, про що вона думає. Ось вона прокидається і починає одягатися, натягує на себе всі ці жіночі речі, жахливу збрую для фетишистів і підарів, жінки — дивні створіння: як можна носити всі ці прикраси для трансвеститів, панчохи, сережки і кольорову білизну, нормальні люди носять хабе і ходять строєм, а жінки строєм не ходять, хіба що шахідки. А головне — за всім цим ти просто не розумієш, про що вона насправді думає, що в неї в голові, що в неї в серці, вона все робить таким чином, аби до тебе не дійшло, що вона хотіла зробити насправді, аби ти почувався дауном, фетишистом, який сидить і розповідає тут про її кольорову білизну. Вона все робить навпаки, вона ховає під одягом, шкірою, гландами і душею те, що ти помилково називаєш пристрастю, і що вона, в свою чергу, називає втомою. Саме в цьому дрібному несинхроні й ховається вся інтрига — хто з вас двох наробить більше дурниць і вимотає більше нервів. Саме цю депресивну штуку люди називають серйозними стосунками.

Із різних численних і повчальних історій на цю тему мені згадується одна, найменш повчальна, з двома діючими особами, якщо не рахувати мене самого, але мене краще не рахувати. Вони мешкали в різних містах — він у Харкові, вона у Києві, зустрілися випадково, випадково я був при цьому присутнім, і мені відпочатку було зрозуміло, що це буде ще одна гарна історія даремно спаленого бензину. Мені здавалося, вони це теж розуміють, але, як виявилось, я помилявся. Він цього не розумів, він вирішив, що можна спробувати і що ця чувіха просто чекала на його появу у своєму житті. Я традиційно давав поради, мені це зажди подобається — давати дурацькі поради, знаючи, що на них ніхто не зважає, потім завжди є можливість добити лежачого — мовляв, що, братіку, отримав по яйцях? А я тобі казав? Одним словом, я йому так і сказав — братіку, вона бізнес-вумен, вона може взяти тебе хіба що вантажником в один зі своїх десяти супермаркетів, забудь про неї, піди подрочи. Можливо, він і пішов, не знаю, але потім все одно повернувся й усе закрутилося. Вона, ця бізнес-вумен із супермаркетами, динамила його з подиву гідною впертістю, аж доки одного разу, у потязі Київ — Харків, між ними все й сталося. Не знаю, можливо, це дорожній синдром, можливо, він її просто дістав, а можливо навіть, він їй просто подобався. Хоча оце останнє неможливо. Так чи інакше під її навороченим діловим костюмом і строгою білизною, яка коштує більше, ніж усі його внутрішні органи, виявилося гаряче серце й багатий досвід. Після чого він зрозумів, що не помилився і знеможено заснув на її полиці есве. У Харкові вона його кидає, починає розрулювати свої проблеми, розбирається з усіма цими своїми кальмарами, помідорами та святковими знижками і вже вечірнім потягом повертається назад до Києва.

А далі все відбувається таким чином.