Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

поети, вони мають шкіру, під якою ховають ще не друковані вірші,

ось діти — у них залізні щелепи, якими вони розбивають артерії

старого потяганого життя,

але ось ти, ти сама — чим ти можеш захиститися від свого розчарування?

Вчись на моїх помилках, я їх робив для того,

аби ти вчилася,

вже тоді, в сімнадцять, я знав, що комусь це буде потрібно,

якщо вже тобі між лопаток вкладають твою параною,

значить, мусиш тепер прикривати

усіх слабких і розчарованих,

король невдах — я винесу ваше постійне ниття,

під теплим светром, важким від чорної крові.

Якби я грав у регбі, о, якби я нормально грав у регбі,

думаю я іноді, все було б зовсім інакше,

якби я лише умів грати в регбі,

я би тримав свій м’яч, ніби серце,

якщо мене і видавлять із цього життя,

то разом із моїм м’ячем,

королі невдах — ті, що біжать

під смарагдовим небом, у рваних

в’язаних светрах,

важкі черевики на їхніх ногах,

і лісові птахи співають над ними

і, пробиваючись крізь річковий очерет,

вони шепочуть, шепочуть

прізвище

марадони.

Матчі перенесеного туру

Останні матчі перенесеного туру,

ну, як завжди — холодні горла й

туман над газоном, стільки злого бажання

додивитися, докричатися, покажіть

мені, як ви пустите кров, робітнича

солідарність, чоловіки в чорних куртках

повторюють у холодному повітрі —

цього року наша команда нічого не виграє,

але цього року наша команда нічого і не програє,

я відчуваю братське плече і, скільки б

не сурмили

над нами,

чую цю солідарність, чую цей шепіт —

наша команда знову нічого не виграє,

наша команда знову нічого не програє,

і як мене водить цим холодним повітрям,

слідом за куртками, за звуками дудок,

ось куди вони всі зникають, думаю,

поламаними голосами перегукуючись,

перекликаючись, солідарність чоловіків,

яких зрадили роботодавці,

від яких відвернулися матері і діти,

тридцятка — саме той вік, щоби

пустити кров за найголовніше,

розбиті кулаки, порожні легені,

тепер я знаю, за що вони помирають

кожної осені,

наша команда нічого не виграє,

але наша команда нічого і не програє,

той, хто вирветься вперед, першим відійде

з цих вулиць,

ось ми знову залишаємо

свої місця, ось ми знову

хочемо щось довести,

ну, давай, кричимо,

пусти кров, чого тобі боятись,

давай, кричимо, ти ж їм все одно не поясниш

що тобі просто немає куди іти,

що ти просто змушений

дихати вимерзлими легенями,

як ти їм поясниш,

що прапори твого клубу —

останнє, за що тобі лишилося битись,

коли ні тепла, ні просвітку,

лише туман над газоном і гарячий

шепіт сотень робітників,

які поспішають тебе заспокоїти —

цього року наша з тобою команда нічого не виграє,

але наша команда нічого і не програє,

як ти їм поясниш,

що вона просто не хоче тобі повірити,

що вона боїться тобі повірити,

лишаючи тебе щовечора

перед дверима підземки,

зникаючи за братськими

чорними

куртками,

кидаючи тебе в холодному повітрі

перенесених матчів,

як ти це їм поясниш?

Наша команда нічого не виграє,

наша команда нічого не програє,

згортай прапори,

зігрівай долоні,

видихай повітря,

якщо маєш куди.

Спокійне життя,