Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

ти весь час порпаєшся в списаних блокнотах і перечитуєш старі книги, повертаєшся до будинків, у яких жив, і починаєш знову спілкуватися з друзями, яких не бачив останні сто років, переконуючи себе, що для них це були справжні сто років самотності, ну, звісно, — як вони без тебе існували ці свої останні сто років, потрібно ж повертатися на місце вбивства, збирати каміння, відновлювати комунікації. І ти повертаєшся і починаєш збирати, починаєш відновлювати, продовжуєш сам себе переконувати і раптом розумієш, у яку депресію здатна ввігнати тебе твоя власна пам’ять. Без жодного шансу на повернення.

Насправді, це підстава — немає жодної ностальгії, жодних спогадів і жодного минулого, просто ти час від часу починаєш грузитись, ну і тоді вже спробуй розгребти. Давай, починай — що там у тебе із минулим? Що здатне викликати ностальгію?

Скажімо, різні історії з дев’яностих, весь цей алкоголь у крові й слині, переповнені спиртом язики друзів і ворогів, драйв твого соціального становлення, драйв економічного становлення країни. Ну, і за чим тут шкодувати? Що там було ще? Очевидно, була жінка, власне, не жінка, дівчина, ну, не так важливо одним словом. Підозрюю, це була закоханість, ну, звісно, як інакше, інакше ми про це б і не говорили. І був такий випадок — моєму приятелю батьки з іншого міста передали троянди. Ви спитаєте — для чого йому троянди. Ну, скажімо, в нього теж була дівчина і була закоханість. У них були «серйозні стосунки», якщо ви розумієте про що я, вони намагались якось налагодити своє життя, він уже навіть звик до неї, і це була чи не єдина корисна звичка в його досить таки безтямному житті. І ось його батьки, розуміючи все це, передали йому троянди. Хоча я цього не підтримував, краще б вони тушонки якої-небудь передали, говорив я. Щодо тушонки — приятель погоджувався, але троянди забирати на вокзал поїхав. Пам’ятаю, доки ми чекали на його троянди, не оминаючи жодного привокзального бару, на місто спали ранні березневі сутінки, ну і все зводилося до того, що нам і без троянд було добре. Троянди лише доповнили цю загалом патову ситуацію — у нас було по півлітра на рило і букет на двох, майже за класиком — троянди й виноград, красиве і корисне, хоча красивого в цьому всьому було небагато, а про корисне я взагалі мовчу.

І ось у такому стані він і взявся налагоджувати своє життя, пішовши таки дарувати свої троянди. Його, ясна річ, вигнали, він, до його честі, розвернувся і, ні на мить не випускаючи троянди з рук, розчинився в тих таки березневих сутінках. На ранок він прокинувся з букетом у руках, зовні це нагадувало якісь поминки, скажімо — поминки за його регулярним статевим життям. Приятель згадав усе, що міг, прийшов, наскільки міг, до тями, і зібрався викидати квіти. Ти що, сказав я йому, давай доведемо справу до кінця. Я забрав його вже доволі таки пом’яті квіти й поїхав з міста.

Мені є куди їхати, так я собі думав, у мене теж є якісь стосунки, а тепер у мене є квіти, кльовий букет ламаних троянд, вони не надто добре виглядають і пахнуть вони скоріше одеколоном, але це додає подіям свого шарму, аякже, і вже далі почався якийсь безкінечний автостоп березневою трасою, і з’явився якийсь розбитий ікарус із напівмертвими пасажирами, і почалося здавання квітів до багажника і інші захоплюючі речі, які в нашому конкретному випадку, очевидно, і стосуються ностальгії. Хоча по приїзді несподівано виявилося, що не все так просто, що стосунки, виявляється, річ надзвичайно заплутана, а закоханість, виявляється, це взагалі щось ілюзорне, до того ж троянди у багажнику віднайти так і не вдалося, тому все мимоволі перетворилося на веселий березневий маразм, із видаванням мене за свого брата (двоюрідного), із дружніми компаніями гопників, із повною неспроможністю порозумітися, одним словом — із речами і явищами, які, знову ж таки, у нашому конкретному випадку, ні ностальгії, ні тим більше сексу не стосувались.

— Ну, і за чим тут шкодувати? — знову питаються в мене кухарі, стоячи біля своїх важких м’ясорубок.

— Як за чим? — відповідаю. — За тими сутінками, за барами, більшість із яких давно встигли закритися, та навіть за гопниками — нормальні гопники були.

— Значить, це і є наша з тобою ностальгія? — питають вони далі.

— Думаю, що так, думаю, це саме вона.

— Значить, ти справді про це згадуєш?

— Згадую, звичайно, про що мені ще згадувати?

— І це справді для тебе важливо?

— Ви навіть не уявляєте наскільки.

— І це справді для тебе щось значить?

— Більше, ніж я міг передбачити.

— І ти хотів би знову туди повернутись?

— Що я — псих?

Регбі

Для мене це все почалось років у сімнадцять,

у сімнадцять років життя видавлює тебе, мов захист суперника в регбі,

у сімнадцять років ти говориш — о, це солодке слово — система,

давай, доганяй, у сімнадцять

ти вперше заходиш у бар і бачиш там поламане покоління,

невеселих чоловіків у теплих светрах, що вони ховають

під теплими светрами, це вже тепер я знаю —

під теплими светрами вони ховають свої біографії,

надійне місце, аби заховати від світу розчарування,

забий, говорили вони, витираючи кров із курток і

викидаючи розірвані футболки

з прізвищем марадони між лопаток, забий,

це ще не справжня боротьба, не справжній відстріл,

тому забий, це просто зима, така як і інші,

ось сніг, із нього вийняли серце,

і нам лишається чекати на

добрі новини,

добрі новини, добрі останні новини.

П’ятнадцяте січня, саме середина зими,

ну що це за середина зими, думаю я?

Через що я пройшов і що на мене чекає попереду?

Скільки всього сталося за цей час, а вони і далі сидять,

переховуються до кращих часів.

Ось