Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

насправді в тебе всього тільки й було, що густі брови». Тут він звелів Селіфанові їхати швидше і тим часом подумав сам собі: «А проте це добре, що зустрівся похорон; кажуть, то на щастя, коли зустрінеш покійника».

Бричка тим часом завернула на порожніші вулиці; незабаром потяглися самі тільки довгі дерев’яні паркани, що віщували кінець міста. Ось уже й бруківка кінчилась, і шлагбаум, і місто позаду, нічого немає, і знову в дорозі. І знову обабіч стовбового шляху полинули верстви, станційні доглядачі, колодязі, обози, сірі села з самоварами, бабами й метким бородатим хазяїном, що біжить із заїзду з вівсом у руці; пішоходець у протертих личаках, що плентається за вісімсот верств; містечка, побудовані нашвидкуруч, з дерев’яними крамничками, борошняними бочками, личаками, калачами й іншим дріб’язком; рябі шлагбауми, лагоджені мости, поля неозорі по цей і по той бік, поміщицькі ридвани, солдат верхи на коні, везучи зелений ящик з олив’яним горохом і підписом: такої-то артилерійської батареї; зелені, жовті й свіжопоорані чорні смуги, що миготять по степах, заведена віддалік пісня, соснові верховіття в тумані, розвіяний у далечині дзвін, ворони, як мухи, і обрій без краю… Русь! Русь! бачу тебе, з мого чудового, прекрасного далека тебе бачу: вбого, розкидано й незатишно в тобі; не звеселять, не злякають погляду зухвалі дива природи, вінчані зухвалими дивами мистецтва, міста з багатовіконними, високими палацами, що вросли у скелі, картинні дерева й плющі, що вросли в будинки, в шумі й вічній куряві водоспадів; не захилиться назад голова подивитись на згромаджені без краю над нею і в високостях кам’яні брили; не блиснуть крізь накинуті одна на одну темні арки, обплутані виноградними лозами, плющами й незліченними мільйонами диких троянд, не блиснуть крізь них віддалік вічні лінії сяючих гір, що стримлять у срібні ясні небеса. Відкрито порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки непримітно стирчать серед рівнини невисокі твої міста; ніщо не знадить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна таємна сила пориває до тебе? Чому чується і лунає невгамовно у вухах твоя журлива, що лине по всій довжині і широчині твоїй, від моря до моря, пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе і ридає, і тисне на серце? Які звуки болісно цілують, і прагнуть у душу, і в’ються круг мого серця? Русь! чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, звернуло на мене повні чекання очі?.. І ще повний недомислу, нерухомо стою я, а вже голову оповила грізна хмара, важка прийдешніми дощами, і зніміла думка перед твоїм простором. Що пророкує цей неосяжний простір? Чи ж не тут, не в тобі народитись безмежній думці, коли ти сама без краю? Чи ж не тут бути богатиреві, коли є місце, де розгорнутись і пройтись йому? І грізно обіймає мене могутній простір, страшною силою відбившись у глибині моїй; неприродною владою осяялись мої очі: у! яка блискуча, чудова, незнана землі далина! Русь!..

— Держи, держи, дурню! — кричав Чичиков Селіфанові.

— Ось я тебе палашем! — кричав фельд’єгер з аршинними вусами, що скакав назустріч. — Не бачиш, дідько роздер би твою душу: казенний екіпаж!

І, як привид, зникла з громом і курявою тройка.

Яке дивне, і звабне, і поривне, і чудове в слові: дорога! і яка чудова сама вона, ця дорога! Ясний день, осіннє листя, холодне повітря… щільніше в дорожню шинелю, шапку на вуха, тісніше й захисніше притиснімося в куток! Востаннє пробігши, пройняв тіло дріж, і вже змінила його приємна теплота. Коні мчать!.. Як спокусливо скрадається дрімота і скліплюються очі, і вже крізь сон чується: і «Не білі сніги», і сап коней, і шум коліс, і вже хропеш, притиснувши в куток свого сусіду. Прокинувся — п’ять станцій відбігло назад; місяць, невідоме місто, церкви зі старовинними дерев’яними банями і чорніючими шпилями, темні бервенчасті й білі кам’яні будинки. Сяйво місяця там і там: немов білі полотняні хустки розвішалися по стінах, по бруку, по вулицях, косяками перетинають їх чорні, як вугілля, тіні, мов блискучий метал, висвічують навскоси дерев’яні дахи, і ніде ні душі — все спить. Хіба що одним однісінький десь у віконці блимає вогник: чи міщанин міський шиє свою пару чобіт, чи пекар порається в печурці — що до них? А ніч!.. небесні сили! яка ніч діється у високостях! А повітря! а небо, далеке, високе, яке там, у неприступній глибині своїй, так неосяжно, гучно і ясно розгорнулося!.. Але дихають свіжо в самі очі холодні нічні подихи і заколисують тебе, і ось дрімаєш, і забуваєшся, і хропеш, і ворочається сердито, почувши на собі вагу, бідний притиснутий у куток сусіда. Прокинувся — і вже знову перед тобою поля й степи, ніде нічого: скрізь пустир, усе відкрите. Верства з цифрою летить тобі у вічі, займається ранок; на побілілому холодному небосхилі золота бліда смуга, свіжіший і шерсткіший стає вітер: щільніше в теплу шинелю!.. Який славний холод! який чудовий сон знову обіймає тебе! Поштовх — і знову прокинувся. У високості неба сонце. «Легше! легше!» — чується голос; повозка спускається з кручі: внизу гребля широка і широкий ясний став, що сяє, як мідне дно на сонці; село, хати розсипались на косогорі, зіркою блищить осторонь хрест сільської церкви; балаканина мужиків і нестерпний апетит у шлунку… Боже, яка ти гарна часом, далека-далека дорога! Скільки разів, як гинущий і тонущий, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки відчуто було дивних вражінь!.. Але й друг наш Чичиков почував у цей час не зовсім прозаїчні мрії. А подивімося, що він почував. Спочатку він не почував нічого і поглядав тільки назад, бажаючи впевнитися, чи дійсно виїхав з міста; та коли побачив, що місто вже давно сховалося, ні кузень, ні вітряків, ні всього того, що буває навколо міст, не було видно, і навіть білі маківки кам’яних церков давно пішли в землю, — він зайнявся самою тільки дорогою, поглядав тільки праворуч і ліворуч, і міста N. ніби й не було в його пам’яті, ніби проїжджав він його давно, в дитинстві. Нарешті й дорога перестала займати його, і він почав злегка приплющувати очі й хилити голову до подушки. Автор, признається, цьому навіть радий, маючи таким чином нагоду поговорити про самого героя; бо