Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

великому шляху зібрався мене зарізати, розбійник, блазень ти, проклятий, потвора морська! га? га? Три тижні сиділи на місці, га? Хоч би заїкнувся, безпутній, а ось тепер на останню годину й пригнав? Коли вже майже на останку сісти б та й їхати, га? а ти ось тут і нашкодив, га? га? Ти ж знав це раніше? Ти ж знав це, га? га? Відповідай, знав, га?

— Знав, — відповів Селіфан, похиливши голову.

— Ну, так чому ж ти не сказав, га?

На це питання Селіфан нічого не відповів, але, похиливши голову, здавалося, говорив сам собі: «Ач, як воно мудровано сталося: і знав же, та не сказав!»

— А ось тепер іди, приведи коваля, та щоб за дві години все було зроблено. Чуєш? Неодмінно за дві години, а коли не буде, так я тебе, я тебе… рогом скручу й вузлом зав’яжу! — Герой наш був дуже розгніваний.

Селіфан повернувся був до дверей за тим, щоб іти виконувати наказ, але спинився й сказав:

— Та ще, пане, чубарого коня, далебі, хоч би продати, бо він, Павле Івановичу, зовсім падлюка, він такий кінь, просто не доведи Господи, тільки завада.

— Атож, ось піду, побіжу на ринок продавати!

— Їй-богу, Павле Івановичу, він тільки що з вигляду показний, а на ділі найоблудніший кінь, такого коня ніде…

— Дурню! Коли захочу продати, так продам. Ще пустився в міркування! Ось подивлюсь я: коли ти мені не приведеш зараз ковалів, та за дві години не буде все готове, так я тобі такої дам прочуханки… сам себе не пізнаєш! Пішов! Геть!

Селіфан вийшов.

Чичиков зробився зовсім не в настрої і жбурнув на підлогу шаблю, що їздила з ним у дорозі для навіяння належного страху кому слід. З чверть, коли не більше, години проморочився він з ковалями, поки домовився, бо ковалі, як ведеться, були неосвітенні негідники і, зміркувавши, що робота спішна, заправили рівно вшестеро. Хоч як він гарячився, називав їх мошенниками, розбійниками, грабіжниками проїжджих, натякнув навіть на Страшний суд, але ковалів нічим не дійняв. Вони цілком витримали характер: не тільки не відступилися від ціни, але навіть поралися з роботою замість двох годин аж п’ять з половиною. Протягом цього часу він мав утіху зазнати приємних хвилин, відомих кожному подорожньому, коли в чемодані все вкладене і в кімнаті залишаються тільки мотузочки, папірці та всяке сміття, коли людина належить ні до дороги, ні до сидіння на місці, бачить у вікна прохожих людей, що плентаються, балакаючи про свої гривни, і з якоюсь дурною цікавістю підводять очі, щоб, глянувши на нього, знову йти далі своїм шляхом, що ще більше роз’ятрює лихий настрій бідного неїдучого подорожнього. Все, що тільки є, все, що тільки бачить він: і крамничка проти його вікон, і голова старої жінки, що живе в супротивному будинку й підходить до вікна з коротенькими завісками, — все йому гидке, а проте він не відходить від вікна. Стоїть, то забуваючись, то звертаючи знову якусь притуплену увагу на все, що перед ним рухається, і душить з досади якусь муху, що в цей час дзижчить і б’ється об шибку під його пальцем.

Але всьому буває край, і сподівана хвилина настала: все було готове, передок у брички як слід був налагоджений, колесо було обтягнуте новою шиною, коні приведені з водопою і розбійники-ковалі пішли собі, перелічивши одержані карбованці й побажавши добробуту. Нарешті й бричка була запряжена, і два гарячі калачі, щойно куплені, покладені туди, і Селіфан уже засунув дещо для себе в кишеню, що була коло кучерських козел, і сам герой нарешті при помахах картуза полового, що стояв у тому ж демікотоновому сурдуті, при трактирних і чужих лакеях та кучерах, що зібралися поглипати, як від’їжджає чужий пан, і при всяких інших обставинах, що супроводять від’їзд, сів у екіпаж, — і бричка, якою їздять нежонаті, яка так довго застоялася в місті і так, може, набридла читачеві, нарешті виїхала з воріт гостиниці. «Слава тобі, Господи!» — подумав Чичиков і перехрестився. Селіфан хвисьнув батогом, до нього присів, повисівши спочатку якийсь час на приступці, Петрушка, і герой наш, умостившись краще на грузинському килимку, заклав за спину собі шкіряну подушку, притиснув два гарячі калачі, і екіпаж пішов знову підскакувати та похитуватись на бруківці, що мала, як відомо, підкидну силу. З якимсь невиразним почуттям дивився він на будинки, стіни, паркани й вулиці, які теж зі свого боку, ніби підстрибуючи, поволі відходили назад і які, Бог знає, чи судила йому доля побачити ще на віку своєму.

На повороті в одну з вулиць бричка мусила спинитися, бо на всю довжину її проходила безконечна погребна процесія. Чичиков, висунувшись, звелів Петрушці спитати, кого ховають, і дізнався, що ховають прокурора. Сповнений неприємних відчуттів, він зразу сховався в куток, запнув себе шкірою і засмикнув завіски. В цей час, коли екіпаж був таким чином спинений, Селіфан і Петрушка, побожно поскидавши шапки, розглядали, хто, як, у чому й чим їхав, лічили навіть, скільки було всіх, і піших і їдучих, а пан, звелівши їм не признаватись і не вклонятися нікому зі знайомих лакеїв, теж узявся розглядати боязко крізь шибочки, що були в шкіряних завісках: за труною ішли, поскидавши капелюхи, всі чиновники. Він почав був побоюватися, щоб не впізнали його екіпажу, але їм було не до того. Вони навіть не зайнялися різними житейськими розмовами, які звичайно ведуть між собою ті, хто проводить покійника. Всі думки їхні були зосереджені в цей час у самих собі: вони думали, який то буде новий генерал-губернатор, як візьметься за діло і як прийме їх. За чиновниками, що йшли пішки, їхали карети, з яких виглядали дами в жалобних чепцях. По рухах губ і рук видно було, що вони були зайняті жвавою розмовою; може, вони теж говорили про приїзд нового генерал-губернатора й робили здогади щодо балів, які він дасть, і клопоталися про повсякчасні свої фестончики та нашивочки. Нарешті за каретами їхало кілька порожніх дрожок, що витяглися низкою, нарешті й нічого не залишилось, і герой наш міг їхати. Відсунувши шкіряні завіски, він зітхнув, промовивши від душі: «От прокурор! жив, жив, а потім і помер. І от надрукують у газетах, що впокоївся, на жаль підлеглим і всьому людству, шановний громадянин, рідкосний батько, зразковий дружина і багато напишуть усякої всячини; додадуть, мабуть, що був супроводжений плачем удів і сиріт; але ж коли розібрати гарненько справу, то