Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

досі, як читач бачив, йому раз у раз заважали то Ноздрьов, то бали, то дами, то міські плітки, то, нарешті, тисячі тих дрібниць, що здаються тільки тоді дрібницями, коли внесені в книгу, а поки обертаються в світі, вважаються за вельми важливі речі. Але тепер відкладімо геть усе набік і прямо візьмімося до діла.

Дуже сумнівно, щоб обраний нами герой сподобався читачам. Дамам він не сподобався, це можна сказати напевне, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді біда! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб’є чистіше дзеркала його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама огрядність й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: огрядність ні в якому разі не подарують героєві, і вельми багато дам, відвернувшись, кажуть: «Фі! такий бридкий!» На жаль, все це відомо авторові, і з усім тим він не може взяти за героя доброчесну людину. Але… може, в цій же самій повісті почуються інші, ще досі не брані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божественними доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі доброчесні люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться російські рухи… і побачать, як глибоко запало в слов’янську природу те, що лишень ковзнуло по природі інших народів… Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, будучи давно вже мужем, вихованому суворим внутрішнім життям і свіжою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесна людина все-таки не взята за героя. І можна навіть сказати, чому не взята. Бо час нарешті дати спокій бідній доброчесній людині; [бо марно обертається на устах слово «доброчесна людина»;] бо обернули на коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом і всім, чим попало; бо заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, а залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; бо лицемірно прикликають доброчесну людину; бо не шанують доброчесну людину. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!

Темне й скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни, але стовбові чи особисті[201] — Бог відає. Лицем він на них не був схожий; принаймні родичка, що була при його народженні, низенька, куценька жінка, яких звичайно звуть піголицями, взявши в руки дитину, скрикнула: «Зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, це було б найкраще, а він народився просто, як говорить приказка: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця». Життя напочатку глянуло на нього було кисло-незахисно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька світличка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку; батько — хвора людина в довгому сурдуті на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісошницю, яка стояла в кутку; вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи[202] перед очима: «не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці»; вічне човгання і тьопання по кімнаті ляпанців; знайомий, але завжди суворий голос: «знову дурієш?», що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду, — ось бідна картина початкового його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і жваво, — і одного дня з першим весняним сонцем і розповнілими потоками, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда строката конячка, відома в ліверантів під ім’ям сороки; нею правив кучер — маленький горбань, родоначальник єдиної кріпацької, належної батькові Чичикова, сім’ї, який обіймав майже всі посади в домі. Сорокою пленталися вони понад півтора дні; по дорозі ночували, перевозились через річку, закушували холодним пирогом і печеною бараниною, і тільки третього дня вранці дістались до міста. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рот. Потім сорока брьохнулася разом з візком у яму, якою починався вузький провулок, увесь спрямований униз і вкрай заболочений; довго працювала там вона з усієї сили й місила ногами, підохочувана і горбанем, і самим паном, і нарешті втягла їх у невеликий дворик, що стояв на косогорі з двома розквітлими яблунями перед стареньким будиночком і садочком позад нього, низьким, маленьким, де була тільки городина, бузина та прихована в глибині її дерев’яна будочка, крита драницею з вузеньким матовим віконцем. Тут жила родичка їхня, дряхла бабуся, яка все ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі; вона поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня до класів міської школи. Батько переночувавши, другого дня вибрався в дорогу. При розлуці сліз не було з батьківських очей; дана була полтина міді на видаток та ласощі і, що багато важливіше, розумне напучення: «Гляди, Павлуша, вчись, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли догоджатимеш начальникові, то хоч і в науці не вспієш і хисту Бог не дав, все ж посунешся і всіх випередиш. З товаришами не водись: вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, що багатші, щоб при нагоді могли бути тобі корисними. Не пригощай і не частуй нікого, а поводься краще так, щоб тебе пригощали, а найбільше, найбільше бережи й складай копійку, ця річ над усе надійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все проб’єш на світі копійкою». Давши таке напучення, батько розлучився з сином і поплентався знову додому на своїй сороці, і з того часу вже ніколи він більше його не бачив; але слова й напучення глибоко запали йому в душу.

Павлуша другого ж