Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

воно Мою темнющу долю осіяло. 86 Коли любові пал несе біду й содому, Влітаючи в єство відкрите й молоде, То як же той пожар бушує і гуде, Зачинений навік у серці вже старому? Чи той, хто вже відчув знесилення і втому, Кого літа гризуть, як те взуття тверде, Від шалу любощів на землю не впаде, Мов дерево сухе й крихке від бурелому? Він попелом стає в прекрасному вогні І розлітається з вітрами до світання, Себе від прикрої звільнивши хробачні. Бувало, в юності я знемагав з кохання; Мене, старого, знов його палахкотання Нещадно обняло — чи ж довго жить мені? 87 Лише вогнем коваль уміє розбудить Істоту гнучкості, заховану в металі. І вишива митець узори досконалі, З пломіння прядучи ясного злота нить. Той не відродиться, хто спершу не згорить! З любові гину я, вмираю від печалі, Та сподіваюся на смертному причалі, Що надійде колись моя воскресна мить. Причислити себе тоді до мертвих маю, Коли воскресну я в огненній явині Із полум'я того, в котрім тепер згораю. Вогонь завжди летить у сфери вогняні; Що перешкодити могло б тоді й мені Злетіти в небеса, а звідти вже — до раю? Торквато Тассо
ВІРШІ ЛЮБОВІ 1 Ти відлітаєш, ластівко, на зиму, І до гнізда вертаєшся весною, Та знов летиш осінньою порою — Де Ніл і Мемфіс, в далеч неозриму. А я Любов плекаю невситиму В своєму серці літом і зимою; Вона живе в мені й радіє мною, — її довіку я в душі нестиму. Забувши матері своєї храми У Пафосі і Кнідосі, ширяє Вона в мені; створіння пустотливе — Народжує амурів тисячами, І серце їх усіх в собі тримає, — Гніздо страждань любовних нещасливе. 2 Любов душі — це лад, це ум природи, Що сонце рухає й нічні світила, Вгорі, де грає ліра злотокрила, Веде швидкі чи й вільні хороводи. Підвладні їй — земля, повітря, води, Вогню гарячість і людини сила — Гнів, біль, надія, втіха буйнохвила, Жадання щастя, радощів і згоди. Все створює Любов, що світлу треба, Владує всім, як сяйво, досконала, Та звершується в нас її потуга; Так, начебто в найвищих сферах неба, Вона своє князівство заснувала В очах у вас, а храм — у серці друга.