Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Але мені сказали... – спробувала виправдатися я.

– Якщо це все, йдіть. У мене багато роботи, – відповіла мені грубувато.

Секретарка помахала рукою, мовляв, вимітайся. І що взагалі це означає? Виходить, ця Місис Тактовність мене надула? Уся їхня клята сім'я тільки й робить, що знущається з мене! Та як я взагалі могла попастися на її казку?! Я що дитина, щоб вірити в казки?! І що мені тепер робити? Їхати додому, а що ще залишається. Від думки, що прийдеться це все пояснювати батьку, особливо «весело» буде вертатись на роботу в той проклятий магазин, стає зле. Ноги самі повільно довели мене до дверей, і, щойно рука торкнулася дверної ручки, інші двері відчинилися. З кабінету вийшов декан, сивий чоловік із великим пивним животом. За ним, усміхаючись на весь рот, з'явилася Марго в шикарному фіолетовому костюмі.

– Ви все гарнішаєте і гарнішаєте, пані Дем’янівна! – усміхався декан, при цьому цілуючи її ручку.

– Сподіваюся, ми одне одного зрозуміли? – усміхаючись, запитала Марго.

– Звичайно, ми дуже цінуємо вашу підтримку! – закивав декан.

Навіть секретарка за його спиною, встала, вдаючи, що вона сама невинність. Цікаво, вони через гроші її чоловіка так перед нею стеляться? Звичайно через них, ця сімейка володіє тут усім, тому вважає, що може гратися з іншими людьми.

– Пані, а ну ідіть сюди, – позвала я, не надто хвилюючись, як це виглядає зі сторони.

– Ти що собі дозволяєш, хамка? – одразу влізла секретарка. – А ну пішла геть звідси! А то викличу охорону!

– Викликайте! – кивнула я, відчуваючи, я по щоках течуть злі сльози. – Нікуди я не піду, поки не дізнаюся, чому ця «пані» збрехала мені й моїй сім’ї. Навіщо сказали усім, що я вчитимуся тут, коли це не правда?

– Дитинко, що з тобою? – злякано пробурмотіла Місис Тактовність, вона підбігла до мене і спробувала торкнутися мого плеча. – Про що ти говориш?

– Не чіпайте мене, – схлипуючи, сіпнулася я.

– Пані Дем’янівна, не переживайте! Я зараз вижену цю погань звідси! – тут же заметушилась секретарка.

Жінка підбігла до мене і почала штовхати у двері, шарпаючи своїми гострими накладними нігтями.

– Ти кого тут поганню назвала?! – скрикнула раптом Марго і схопила секретарку за волосся. – Мою майбутню невістку?! Зараз я навчу тебе, як себе має поводити секретарка!

З цими словами Місис Тактовність замахнулася і вдарила своєю сумкою від іменитого бренду по дупі переляканої секретарки. Від усього цього я впала в ступор, один декан не розгубився і розвів жінок у сторони.

– Вибачте моїй секретарці. Світлана дуже недосвідчена, – промовив він, витираючи піт із чола.

– Ще раз дізнаюся про таке ставлення, не тільки ваша секретарка шукатиме нову роботу, – поправляючи зачіску, зло прошипіла Марго.

– Вибачте, таке більше не повториться, – чоловік схопив мене за руку, стиснув так, що я мало не закричала. – То це ви Дарина Люта – наша нова студентка? Ми так раді побачити серед наших студентів таку розумну дівчину, як ви.

Від лестощів цієї людини неприємно засвербіло обличчя, бреше і не червоніє. Та ще взяв і мою руку чмокнув, від чого захотілось її негайно витерти, але він не відпустив мене. Навіть коли вирвала руку з його чіпкої хватки, легше не стало. Огидна слина цього підлабузника лишилась на тильній стороні долоні, а витерти її об штани було надто не ввічливо. Особливо на фоні скандалу, що я тут влаштувала.

– Звичайно, раді, Даринка дуже розумна дівчинка, – влізла в розмову Марго, поки я мислено додала, що якщо я на це все підписалась, то точно не дуже розумна.

– А мені сказали, що зараз уже не зараховують, – відмітила, киваючи на секретарку.

– Хто таке сказав? – хором запитали в мене декан і Місис Тактовність.

– Звісно, тебе вже зараховано на бюджет, у нас якраз нещодавно звільнилося місце, – ніби між іншим, відвів погляд чолов’яга, натягнуто усміхаючись. –  Світлано, друкуйте розклад для пані Лютої.

– Бюджет? – перепитала з подивом і оглянулась на Марго. Жінка тільки закивала, даючи зрозуміти, що мені не варто перепитувати.

– Зараз, – кивнула секретарка і побігла до свого столу, метушачись, наче ужалена.

– Це секретарка тебе так засмутила? – запитала пошепки пані Дем’янівна, взявши мене під руку.

Вона поводилася так, ніби вона моя матуся, що шалено дратувало. Ця її дружність зводить з розуму. Але ще гірше буде, якщо Місис Тактовність дізнається мій невеликий секрет. Хоча який це секрет, я з самого дитинства часто плакала. Варто було мене комусь образити, я відразу починала плакати, впаду – плачу, образять однокласники – плачу. Найімовірніше, це вже рефлекс, і мені ніколи не позбутися його.

З віком розумієш, що плач не вирішує проблем, а навпаки створює їх. З боку ти здаєшся беззахисним, і багато поганих людей намагається зробити тобі боляче. Наприклад, таких як Кай. Варто йому дізнатися, що мене легко зачепити – почне знущатися наді мною більше, ніж у школі однокласники знущалися. Хоча він навряд чи переплюнуть іншого покидька, що скористався моєю слабістю.

– Чому ти плакала? – спитала вона, коли ми вийшли в тихий коридор. – Невже подумала, що я тебе обманула?