Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Я не плакала, просто застуджена,  – збрехала відразу, намагаючись стерти будь-які сліди, – очі сильно сльозяться.

– Бідолашна! Може, ти на пари завтра прийдеш, відлежишся в нас удома. Я за тобою догляну! – при цьому в неї було таке обличчя, немов вона, як я і думала раніше, серійний маніяк-убивця.

– Ні, я і так багато часу пропустила, – стараюсь відбитись від її підозрілої пропозиції жінки.

– Ось, – секретарка вийшла до нас у коридор і віддала аркуші з розкладами.

– Дякую. До побачення, – швидко втекла, поки Марго знову не схопила.

На вулиці була чудова погода, світило сонце, але було холодно. Глянувши в розклад, зрозуміла, що зараз пара вищої математики в другому корпусі. Зайшовши у будівлю, я мало не заблукала, намагаючись знайти сходи на третій поверх. На цьому поверсі ще більше заплуталася, шукаючи аудиторію. Знайшла її пізно, постукавши, увійшла в неї.

На кілька секунд я застигла, поставши перед купою очей, що втупилися на мене.

– Так? – запитав молодий викладач біля дошки.

– Мене звати Дарина Люта, я нова студентка в цій групі, – промовила я і трохи затормошена віддала документи – наказ про зарахування. – Вибачте за запізнення.

– Ось із цього вам і слід було почати, – суворо промовив викладач, читаючи папери. Досить привабливий чоловік сорока років, худий, але з неприязним поглядом, що пробирає до самої душі. – То вас взяли замість Новікової? Неважливо, нова ви студентка, чи ні, але  ви маєте поважати викладача і приходити вчасно на мої заняття.

– Вибачте, – промовила я, червоніючи від збентеження. Що ще за Новікова?

– Я не договорив! – різко прикрикнув на мене вчитель, так що рефлекторно смикнулась від нього в сторону. – Ви не повинні перебивати старших!

– Вибачте, – повторила на автоматі, опустивши погляд.

– Знову! – крикнув він, після чого однокурсники розсміялися. Що було смішного я так і не зрозуміла, тому що завжди тяжко переношу, коли на мене ні з того ні з сього кричить незнайома людина.

– Тепер, якщо вже ви настільки розумні, щоб перечити мені двічі, чому б вам не розв'язати завдання, яке на дошці? – та він наче знущається з мене. За що? Якщо мене тільки зарахували, як я можу щось знати з цієї теми?

– Я не можу, – тихо відповіла, переконавшись, що він не закінчить говорити, щоб в котрий раз висміяти мене.

– Чому не можете? – знущальним тоном запитав учитель.

– Я не знаю як.

– Та що ви кажете?! – уїдливо запитав він, не дивлячись на мене, і за пів хвилини вирішив завдання. – Може для того, щоб знати, треба приходити вчасно і вчитися?! А не купувати собі місце на бюджеті за хабарі?!

– Вибачте, – не купувала я це місце, але й чесно воно мені не дісталося, тож краще промовчу.

– Навіть не заперечуєте?! – іронічно посміхнувся вчитель. – Сідайте.

Під сміх і шепіт однокурсників пішла до заднього ряду, щоб сісти якомога далі від решти. Схоже, як і в школі, друзів у мене тут не буде, зате тих, хто захоче витерти об мене ноги, буде більш ніж достатньо.

– Нічого собі Лев Вікторович розійшовся, – заговорила тихо вродлива білявка, яка сиділа поруч із подругою лівіше від мене.

– Звичайно, на місце його улюблениці взяли цю страшко, – промовила брюнетка, до якої та зверталася. — Ні розуму, ні краси, та й грошей судячи з одягу нема. Напевне родичка чиясь.

– Отакої, не минуло й двох місяців, як Новікова зникла, так її стипендію вже віддали дурепі, що поступила завдяки блату. От якщо вона повернеться, сміху буде! – реготнула блондинка.

Вони б могли таким чином в мене ще указкою потикати, щоб переконатися, що я все чую і знаю своє місце. У мене ж вуха горять від їх слів, хоч ніякі хабарі нікому й не давала, все одно стидно, тому що я знаю хто її давав замість мене.

– Ти що, Русь, не повернеться вона вже. Хіба те, що плакати по всьому місту висять, та й від неї не було ні слуху ні духу, не означає, що вона з кінцями пропала? – завірила подругу брюнетка, після чого мені дійсно стала цікава їх розмова.

– А що з нею по твоєму сталось? – засміялася блондинка, та її подруга сміху не розділила. – Маніяк, порішив?

– Тихо ти! – шикнула на неї подруга. – Сама ж знаєш, с ким вона водилася, там такі шишки замішані, що краще мовчати.

– Усе одно, – блондинка нагнулася, зрозумівши, що я їх слухаю, посміхнувшись мені, сказала:

– Якби Ніна дізналася, що її стипендію віддали такій товстій потворі, вона б у труні перевернулася.

– Ти що таке кажеш?! – обурилась брюнетка. – Може Нінка ще жива?!

– Не думаю, вона б своє нікому не віддала, – відповіла блондинка, все ще глузливо дивлячись на мене. – За цей напевне і померла.

Залишилося лише змусити себе не звертати на них уваги. В голові одразу пригадалися всі ті плакати, які я бачила в мусті та стало якось ніяково. Наче я хотіла зайняти місце зниклої дівчини! Розвернулася від пліткарок, дістала зошит, взялась за конспект, добре розуміючи, що прийдеться його переписувати, голова просто відмовлялась працювати нормально.