Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Він за день, набравшись сили, Зібрав в купи хмари Та й за межі небосхилу Погнав, мов отари. Ось вже в небі проступає Рій зірок потроху. Чи то вітер насипає З пригоршні гороху? Горошинок в темнім небі Вже й не полічити. Їх лиш вітру трошки треба Дощем промочити. І нехай цей дощик вийде Недовгим та рясним, Отоді й горох той зійде Світаночком ясним. «Всі сходи заліпило жовтим листям…»
Всі сходи заліпило жовтим листям, Бо він уже здебільше на землі. Похмура осінь ходить мокрим містом, Асфальт чорніше чорної ріллі. Дрібні калюжі вже і не злічити. Зібралась осінь до зими іти. В холодне небо нікому летіти — Дощ гасить в душах спрагу висоти. Похмуро суне натовп на роботу, А посмішок і зовсім вже катма. Гнітять людей тривоги і турботи, З яких, здається, виходу нема. Та годі ж, нумо, посміхніться, люди. Минає все, минуть й ці дні сумні. Пройдуть часи, і в нас все добре буде. Повірте в себе й трошечки мені. «Який же день сьогодні соковитий…»
Який же день сьогодні соковитий! Як в синім небі сонце виграє! Якби не іній, то немовби літо, Що ласку знов свою нам віддає. Якби не лід в озерному люстерці, Якби не листя жовте в вишині… Та, попри осінь, легко так на серці. Можливо, й вам, а не лише мені.