NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

— Але, — я промахуюся мимо чашки, хлюпаючи кавою собі на штани. — В ж…не знаєте, що я вмію, — сподіваюсь, чоловік не бачив цього фейлу з кавою. Добре, що штани темні.

— Але я хочу дати тобі шанс, — Петро Максимович витягує якусь папку і суне до мене папери. — Груп в нас багато, викладачів якраз мало. Я не вірю, що Соня з Женькою залишили б тебе на сцені, якщо ти б фігово грав. Навіть, якщо ти їх син. Почнеш, спробуєш. Умову підпишемо на три місяці на пробний період. Не сподобається — розбіжимся. Сподобається…та я впевнений, що ми обидва будемо задоволені. Так що, згоден?

Руки не слухаються, коли я підсуваю до себе ближче папери. Умова. Звичайна умова на три місяці роботи. Там навіть прописана моя зарплата. Я не можу відмовитися від такого шансу. Я так довго просив його у Всесвіту. Догавкався, як каже моя мама. Я зможу сам вигадувати план зайняття, обирати теми для опрацювання. Мені дають шанс не тільки на роботу, а ще й шанс на самостійне прийняття рішень. Нарешті диригентська паличка в моїх руках. Нарешті оркестр заграє те, що мені хочеться. Нарешті я вільний. 

***

Не дивлячись на те, що руки Оксани тоненькі, як гілочки, вона мене міцно обіймає. Її волосся досі пахне лікарнею, а рожева футболка настільки велика, що зіслизгує з худющого плеча. Але я все одно пригортаю подругу до себе. Ми знову прощаємося. Сподіваюсь, цього разу не на такий довгий час. Ми наче помінялись місцями — вона їде додому, а я залишаюсь тут. 

— Будь ласка, бережи себе, — дівчина робить крок назад, щоб подивитися мені в очі, — якщо буде потрібно, то дзвони. І головне — не мовчи. Ти ж знаєш, що я завжди тебе вислухаю.

— Це ти бережи себе, — обережно торкаюсь її щоки, — і не забувай про те, що ти не сама. Я ніколи тебе не кину. Ти можеш розповісти мені абсолютно все. А якщо ще хоть один пісюн скаже тобі щось з приводу зовнішності, то тільки свисни. Ми з Ернестом приїдемо і змусимо його збирати зуби зламаними руками. 

— Придурок, — Ксюша сміється, — якщо чесно, не знаю, що мене чекає. Не думала, що повернусь. 

— Але, Ксю, — я уважно дивлюся в її зелені очі, — щоб стрибнути далі, треба зробити кілька кроків назад: щоб розбігтись, набрати швидкості. Назад — це теж напрямок, мала. Не думай про це, як про кінець. Це тільки початок. 

— Коли ти став таким розумним? 

— Та з тобою ж пожив, та й став, — ми сміємося разом. 

— До речі, ти бачив? — вона показує мені екран свого телефону.

Ще в лікарні Оксана помітила, що підписники почали її питати, куди вона поділась. І вона взяла себе в руки і поділилася з ними історією про лікарню, показала себе справжню на фото: без косметики, без фільтрів, без брехні. І Ксю отримала відклик. 

— Це ж чудово! — я дивлюсь на коментарі під останнім постом, на те, як люди діляться і своїми історіями теж. 

Вона відходить до Ернеста, а я підходжу до мами. Вона лагідно мені посміхається та куйовдить волосся.

— Не припиняй бути таким, — її очі блищать. Ну от, зараз знову буде колективне ридання.

— Яким? — кусаю губу, щоб не плакати.

— Сміливим, впертим, сильним, — її пальці плутаються в моїх кудрях, — моїм сином. Я тобою дуже сильно пишаюсь. 

— З такими батьками я не можу бути іншим, — я сміюсь і міцно стискаю її в обіймах. 

Ненавиджу прощатися. Навіть, знаючи, що можу просто сісти в потяг і побачити дорогих мені людей через кілька годин. В горлі стоїть ґуля від сліз, але я стійко тримаюсь. Червона машина від'їжджає з парковки, а ми з Ернестом залишаємось на тротуарі. Він міцно стискає мою долоню в своїй, переплітає наші пальці. 

— Дякую, що ти тут зі мною, —  кладу голову йому на плече.

— Я повинен бути з тобою поруч, — хлопець пригортає мене ближче та обіймає, — а все інше вже не важливе.