Руслан Володимирович Горовий - Дев’яноста хвиля міграції

Повість про життя нелегала — калейдоскоп людей, країн, подій на тлі історичних змін, котрі перемелюють усіх і вся. І в усьому цьому — людина, яка розуміє, що її життя, її майбутнє — лише у її власних руках.
«Дев’яноста хвиля міграції» — повість майже автобіографічна. Адже Руслан Горовий на початку дев’яностих кинув навчання та подався у мандри Європою. «Я близько п’яти років прожив у Європі, від чого було дуже багато вражень. Дуже шкода, що я загубив свій нотатник із записами того періоду життя, але дещо мені вдалось відновити — говорить автор. — Тому це не мемуари, бо щось я взяв з чужих слів, щось трапилось з моїми друзями, проте все тут описане переживалося реальними людьми».

Руслан Горовий
Дев’яноста хвиля міграції
Про автора

Руслан Горовий — автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли роз’яснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горового — документальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

…всі почуття, які викликають герої Горового, — живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме література — а не її подоба. Це — моє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу…

Ольга Герасим’юк, телеведуча, член журі «Книга року ВВС» Дев’яноста хвиля міграції
Повість

— Прізвище? Ім’я та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!

— Прізвище? Ім’я…

Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.

Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).

Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і дерев’яна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.

Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.

— Я в танкісти піду, — казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку. — У мене й батько у танкових військах служив… начальником клубу.

— А я хочу в прикордонники, — інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові. — У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонники — то щит батьківщини, а всі інші — лише шурупи в тому щиті.

Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохи — і я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:

— А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.

Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:

— Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмуть — факт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!

— І так побачу, без кирзачів, — я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток, — я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани, — уперед, за орденами!

— Та пішов ти!

Розумні люди готуються «закосити» від армії з найперших відвідин військкомату. Я ж за гульками та гітарним бренькотом під під’їздами про це якось не думав. Тепер доведеться виправляти. Блукаючи від кабінету до кабінету на комісії, я уважно слухав і спостерігав. Як на біду, здоров’я у мене вистачило б ще на двох призовників. Щоправда, одна зачіпка таки знайшлася — коли мені сповнилося лише рік і три місяці, я частково втратив зір на одному оці. Історія темна й малоприємна, бо побічним ефектом залишилася косоокість, однак цього разу вона мені виявилася на руку.

Старий маленький лікар-єврей, надівши на голову дзеркальце, довго розглядав моє око через лупу, а потім, вимивши руки, заходився писати в картці.

— То що? Куди ж я такий у військо піду?

— Любий юначе! — голос лікаря нагадував невеличкі жорна, що розмелюють чорний перець. — Мушу вам сказати по секрету, що в наші смутні часи до війська беруть і з гіршими вадами. Звісно, льотчиком ви не можете бути фізично, а от зв’язківцем або, наприклад, рядовим у «стройбаті» — без проблем. Наступний!

Картинка вимальовувалася не дуже радісна. Що таке «стройбат», я знав добре. Мій батько був головним механіком саме в такій військовій частині. З самого дитинства я бачив, як хлопці з усіх кутків Радянського Союзу проходили стройбатівську школу. Прізвище командира частини було Калашников, а його заступника — Макаров. Як жартував батько, — це два види зброї, яку тільки й бачили солдати за весь час служби. На відміну від мене, батько аж ніяк не засмутився вердиктом комісії.

— Не дрейф, синку! По-перше, до армії ще рік. А по-друге, заберу тебе сюди в частину — будеш як у Христа за пазухою.

Що таке бути «як у Христа за пазухою», я знав добре. З розвалом Радянського Союзу батько все більше пив. Він був м’якою людиною,