Руслан Володимирович Горовий - Дев’яноста хвиля міграції

Ми з Баєм переглянулися й синхронно кивнули у відповідь…

— Завтра мене випускають, — ми стояли з Баєм біля вікна в туалеті й курили. — Вони розібралися з паперами. А що ти?

— А мене, мабуть, викинуть з країни. Може, подамся в Польщу. Проте повернуся і знайду тебе. А згодом поїду до Улан-Батора й одружуся з твоєю молодшою сестрою.

— Тоді мені доведеться зарізати тебе, брате, — посміхнувся Бай, — у нас весілля з іновірцем — це ганьба для родини.

Звечоріло. Ми з Баєм сиділи на нарах один навпроти одного. Раптом Бай затягнув:

— Проволка колючая в три ряда…

— Ого, ти ще й співаєш російською?!

— Я багато пісень знаю, в Улан-Баторі й досі російські канали по телевізору дивитися можна.

— Круто! Тільки давай заспіваємо разом щось таке, щоб іншим було зрозуміло.

За хвилину тишу поліцейського відділку розірвав «Інтернаціонал»:

Вставай, проклятьем заклейменный, Весь мир голодных и рабов! Кипит наш разум возмущенный И в смертный бой вести готов…

Ми з Баєм стояли один навпроти одного і горлали, мов навіжені. В якийсь момент я почув, що співаємо не лише ми вдвох — з коридору й інших камер долинало:

Это есть наш последний И решительный бой, С Интернационалом Воспрянет род людской!

Затримані, які перебували за стінами, а це турки, поляки, чехи, росіяни та інші, співали разом із нами кожен своєю мовою. Я уявив, що відбувається в приміщенні охорони, а також на вулиці, де спокійні німці простують у своїх вечірніх справах. Я обійняв Бая за плече і, здалося, обійняв усіх, хто перебував у камерах. На душі стало легко-легко…

— Налийте мені ще горілки, — я скорчив настільки жалюгідну гримасу, що стюардеса посміхнулася, — політичним злочинцям зайва порція не завадить.

Мене таки викинули з країни. В паспорті з’явився ще один штамп з «депортацією» та забороною в’їзду до Німеччини. Проте цього разу німці вирішили не ризикувати і посадили мене на літак до Києва. До аеропорту мене привезли в кайданках, але там їх зняли й віддали документи на руки. У літак я пройшов разом із представником прикордонної служби.

— Бажаю успіху, — прощаючись, той віддав під козирок. — Нагадую, що відтепер вам заборонено перетинати кордон Німеччини наступні п’ять років.

Він пішов, а я посміхнувся йому в спину. Навіть якщо вся Німеччина щосекунди нагадуватиме мені, від цього нічого не зміниться. У мене в кишені понад п’ять тисяч марок, яких цілком вистачить, щоб повернутися, куди я захочу і як захочу. Навіть з новим паспортом. А зараз я просто відпочину та відвідаю рідних. У Німеччині в мене ціла купа людей, які сховають, прикриють і обігріють, а вдома лише перспектива вдягнути військові чоботи. Тож, Європо, це лише перша наша зустріч!

— Данке, — я подякував стюардесі, узяв із таці чарчину коньяку, подумав і ткнув пальцем на пляшку у візочку. — А можна всю, щоб я вас більше не турбував?

Дівчина подивилася на мене з жалем, і простягнула пляшку. Ого, французький! А я так і не доїхав до Парижа. Та нічого. Не все відразу…

Літературно-художнє видання

Руслан ГОРОВИЙ

ДЕВ’ЯНОСТА ХВИЛЯ МІГРАЦІЇ

Повість

Copyright © PR-Prime Company, 2013

Видавничий та PR-супровід PR-Prime Company

Відповідальний за випуск Петро Мацкевич

Упорядкування Ксенії Мацкевич

Редактор Анна Грозовська

Коректор Грицько Ліванов

Макет Сашка Шевцова

Оглавление Про автора Дев’яноста хвиля міграції Повість