NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

Школа акторської майстерності притулилася між двох старих будинків. Сіра квадратна будівля з квадратними плямами яскравої фарби на фасаді та великими вікнами. Штовхаю двері, але вони не піддаються. В сенсі? А…для таких уважних, як я, там написано на себе. Тягну за металеву ручку та потрапляю в світлий хол, де приємно холодить кондиціонер. Під стелею цікава аплікація зроблена з маленьких та великих лампочок, та смужок тканини різних відтінків синього. Стою, задравши голову, та дивлюся на цю красу, просто не можу відірватися. Хтось же зробив таке. 

— Це типу зоряне небо, — від цікавого заняття мене відволікає голос. 

За стійкою адміністратора, трохи далі, сидить юнак з русим волоссям, зав’язаним в хвостик. 

— Виглядає фантастично, — нервово посміхаюсь у відповідь і поправляю окуляри на носі. — Я — Олександр. В мене зустріч з Петром…Максимовичем. 

— Там сходинки, — він показує рукою, — на другому поверсі до кінця коридору, останні двері. 

В повітрі приємно пахне якимись квітами, а з другого поверху долинає музика. В коридорі декілька дверей, але всі вони з одного боку, тому помилитися важко. Одні двері не зачинені до кінця — звідти і долинає музика. Не можу втриматись і обережно зазираю до середини. На невеликій сцені стоїть кілька людей, а поруч за апаратурою сидить дівчина з яскраво-рожевим волоссям. 

— Давайте ще раз, — та, що за апаратурою, махає рукою, — тільки на цей раз всю хореографію. І не смій мені, Юля, забути! Ми тут сидимо вже дві з половиною години. В мене вже в животі бурчить.

Я не чую відповіді, бо треба йти далі. Підглядати не гарно, а ще в мене зустріч. Якщо…ні, не якщо, а коли в мене все вийде, то буду на таке дивитися кожного дня. Буду і я там, сидіти за апаратурою і керувати. Від цих думок навіть в животі крутить. Тільки так, приємно. Навіть сам одразу не помічаю, що посміхаюся. 

Коли доходжу до останніх дверей, то розумію, що помилитися нереально — на них табличка Букельський Петро Максимович. Так, треба видихнути і заспокоїтися. Ми просто поговоримо. Доки мої нерви знову не перетворилися на шалений клубок, три рази стукаю в двері і одразу ж чую заходьте. Петро Максимович схожий на Хаґріда з Гаррі Поттера —  з густою чорною бородою та кремезним тілом, що ледь вміщається в велике крісло за столом. Цей образ тільки стає яскравішим, коли чоловік широко мені всміхається. 

 — Шамсудінов? — він піднявся з-за столу. — Та можна і не питати. Ти ж копія Женьки! 

 — Добрий день, — трошки ніяково посміхаюсь у відповідь.

 — Заходь, не бійся, не кусаюсь, — він показує широкою долонею на інше крісло біля столу. — Мені Сонька коли подзвонила, я в шоці був. Якщо в тебе мамцин талант, то я тебе заберу з руками та ногами.

 — Вона теж про вас тільки хороше казала, — крісло рипить піді мною, тому я намагаюся багато не рухатися. 

 — А казала, як ми з цигарками никались? — в нього гучний сміх, здається, навіть вікна вібрують від цього звуку.

Наша розмова навіть не дуже схожа на співбесіду, тому що Петро Максимович згадує молодість. А мені й цікаво послухати, що мої батьки витворяли в ті роки. Тривога відступає, тому що як взагалі можна бути серйозним, коли тобі розповідають, як твої батьки випадково підпалили декорації. 

— Ми потім переробляли їх цілу ніч, — чоловік сміється, — Соня ще потім кілька днів не могла відмитись від тієї клятої фарби. 

Петро Максимович питає мене про мій досвід, про те, як проходили мої дні в театрі. А потім він говорить те, від чого моє серце спочатку зупиняється, а потім починає битися з подвійною швидкістю.

— Я пішов з театру, бо просто заморився. Знаєш, відчув себе чужим. Після одного зі спектаклів просто сидів в гримерці і думав про те, що я страшенно задовбався грати чужі ролі, проживати чиєсь життя. Та я не знав, що можу ще робити, адже все моє життя з дитинства крутилось навколо сцени. А потім прийшла ідея зробити студію. Ми з жінкою починали з нуля. Спочатку знімали приміщення в підвалі. Там так душно було, під кінець дня думав, що здохну. А потім то все закрутилось, люди приходили, з’явився перший прибуток, який ми витрачали не на новий реквізит, а на себе. Перший раз полетіли у відпустку за кордон, уявляєш? 

Уявляю. Ой, як добре я це уявляю. Адже Петро Максимович наче зазирнув в найглибший куточок мого серця. Він теж відчував те, що зараз відчуваю я. Значить, я нормальний! Звичайний! 

— А ти чому не граєш? — чоловік встав з-за столу, щоб зробити нам кави. Старенька фільтрова кавоварвка стояла на столику в кутку кабінету. 

— Не повірите, але я теж задовбався жити чужим життям, — здається, я кажу це вголос вперше. — Але вважав себе…ненормальним через це. Адже головні ролі були переді мною на блюдечці. А потім я побачив оголошення, що в творчій студії шукають когось на роль викладача театрального мистецтва. 

— І чого вони тебе не забрали? — він ставить переді мною велику чашку кави. 

— Я не потрапив на співбесіду. Подруга потрапила в лікарню і було не до цього, — з Хаґрідом дуже легко бути чесним.

— От і добре, — він повернувся в своє крісло. — Ну, в сенсі, не добре, що подруга в лікарню потрапила. Але добре, що вони тебе не взяли. Тому що беру тебе я.