NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

— Чесно? — мамині очі горіхового кольору пильно стежать за кожним моїм рухом.

— Чесно, — я беру її за обидві руки, — я хочу залишитись тут. 

Краєм ока помічаю Ернеста, що чекає біля дверей. Він не заважає, розуміє, що у нас зараз важлива розмова. А я розумію, що хочу тут залишитися з ним. Спробувати все по-справжньому. Все-таки знайти роботу, обійти кожну вуличку, спробувати каву в кожному закладі, який тільки сподобається. А ще, прокидатися вранці і розуміти, що я живу життя. Що я не застряг в одній ролі назавжди. 

— Я так тобою пишаюсь, — мама міцно мене обіймає. Я не плачу. Я не плачу. Ні, все-таки плачу.

Пізніше Оксана гукає нас з мамою до себе, поки Ернест вийшов запалити на вулицю. У Ксю та її мами червоні після сліз очі. Батько просто похмурий, але я бачу, як трясуться його руки. Навіть не уявляю, наскільки жахливо себе можна почувати, коли бачиш свою дитину в такому стані. Можливо, вони думають так само, як і я. Вважають себе винними, що не зауважили раніше, що не почули, не допомогли. Але Ксю навіть не дала зрозуміти, що в неї проблема. Ось до чого доводить мовчання. Це повинно стати найважливішим уроком за все моє життя — ніколи не мовчи. Краще спитати на один раз більше та дізнатися щось важливе, ніж не запитати взагалі і втратити все. Я не хочу нічого і нікого втрачати. 

— Привіт, моє сонечко, — мама бережно обіймає Оксану за плечі, — ну як ти тут?

— Тьотя Соня, а вас яким вітром занесло? — на вустах рудої з'являється посмішка. Вони з моєю мамою завжди добре ладять. 

— Приїхала, як група підтримки, — мама збирає зі столика поруч зім’яті серветки, щоб викинути їх. — Познайомилась з Ернестом, — зиркає на мене та посміхається.

— Ти розповів?! — зелені очі подруги круглі, як два блюдця.

— Саме вийшло, — ніяково смикаю себе за пасмо волосся, — ніколи не цілуйся зі своїм хлопцем біля вікна лікарні. Не доведе до добра, — ми сміємось всі разом. — Як пройшла розмова з твоїми? — питаю, поки Зарудні вийшли з палати.

— Ну…це було важко, — подруга зітхає, — дуже багато питань, сліз. І я повертаюсь додому. Так буде краще. Почну лікуватись, повернусь на навчання, тільки заочне. 

— Але ти ж казала, що не хочеш працювати з тими дурними графіками та табличками, — тримаю її за руку. 

— Не хочу, — вона стискає мої пальці і нарешті дивиться в очі, — просто тоді я жила мріями про популярність, моделінг. Здавалось, що це моє покликання. Але, може я просто хотіла тільки слави. 

— Але це не погано хотіти слави. Розкажи людям свою історію. Ось цю. Не треба нічого вигадувати, а просто покажи людям себе справжню. Адже, якщо ти будеш мовчати, то ніхто не дізнається про таких тупих хлопців, про довбані магазини, де все зводиться до розміру XS. В тебе все вийде, — я щиро їй посміхаюся, — навіть не сумніваюсь в цьому. 

— Дякую, що ти поруч. І вибач, що ти пропустив ту співбесіду. Мені так шкода. Ти їм писав?

— Яку співбесіду? — втручається мама. 

Що ж, ми домовилися, більше ніяких секретів і таємниць. Тому я розповідаю про творчу студію, про співбесіду, на яку я не приїхав і про план спробувати себе, як викладача. Трошки гірко від того, що вони так і не відповіли. Можливо, вважають мене просто безвідповідальним брехуном. Можливо, не вірять в мою історію про хвору подругу. Ще дуже багато цих можливо. А ще дуже багато можливостей. Місто велике, і ця творча студія не єдина. Я можу пошукати щось інше. Адже тепер не треба хвилюватись через мою роль в батьківському театрі. Вони не пропадуть. І від цього усвідомлення так легко. Так, я буду сумувати за батьками. Але лише шість годин потягом, і я вдома. Ніхто не заборонить мені повернутись, коли я захочу. Я сам собі видумав дурні рамки. І тільки зараз побачив, що вони фейкові, їх можна поламати. Декорації життя можна переставляти місцями, змінювати, або взагалі ховати в найдальній темний куток. Їх потім можна витягнути, обтрусити від пилу і повернути на місце. Їх можна перефарбувати і вжити для взагалі іншої вистави. Але не треба за них триматися. Життя — це не статика, а вічний рух. Я дуже довго стояв на місці. Досить. 

Виявляється, без секретів життя набагато краще і яскравіше. Мені просто хочеться сміятися від цього відчуття легкості всередині. Наче наступила весна, і нарешті скидаєш той триклятий важкий пуховик, заміняєш його легкою курткою. Кожен крок, як на пружинах. Вони несуть тебе вище і вище, підкидають вгору і дають змогу дотягнутись до зірок, торкнутись їх кінчиками пальців. 

Якось так виходить, що у моєї мами є вирішення абсолютно любого питання. Вона, як той швейцарський ніж. Потрібна викрутка? Будь ласка! Зубочистка? Тримай! Відмичка для сейфу з золотими злитками? Маєш дві. Мама згадує про те, що у неї в місті є старий знайомий, з котрим вона вчилась разом. І у цього знайомого є своя школа акторської майстерності. 

— Завжди ж можна запитати, — мама натхенно посміхається. 

Так, мамо, можна. І треба. І від тепер я починаю задавати питання всім і всюди. Досить сидіти на дупі і триматися за ту завісу на сцені. Вона не впаде. А якщо впаде, то світ не перевернеться. А якщо навіть перевернеться, що ж. Я навчусь ходити догори дригом. 

***

Студія маминого друга Петра знаходиться в мальовничому куточку міста, де історія змішується з сучасністю. Коричнево-червоні цегляні стіни, вкриті диким виноградом, а поруч яскраві вивіски з неоновими написами. То тут, то там розкидані веранди кав’ярень, з яких долинає мікс різної музики та яскравий запах випічки і кавових зерен. Ця частина міста схожа на ще одне місто. Як маленька перлина, що ховається всередині великої мушлі. Здається, що всі звуки тут тихіші, а життя повільніше. Мені хочеться тут жити. Тільки напевно ціни на оренду такі, що в мене вуха відпадуть. Разом зі щелепою. Але намагаюся про це не думати зараз, а просто насолоджуватися атмосферою. Правда, цьому заважає хвилювання, що пронизує мене від маківки до кінчиків пальців. Здається, мені випав другий шанс. І я маю його не просрати. Якщо я хочу залишитися тут, мені потрібна ціль, робота та гроші. Квартиру за красиві очі не орендуєш.