NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

— Мам, я зараз. Почекай хвилинку.

Виходжу з кафетерія прямісінько на вулицю, ледь не падаю зі сходів. Ернест вже тут. І я не встигаю нічого сказати, тому що хлопець міцно мене обіймає і цілує в губи. Так, як він завжди робить. Так, що в мене підгинаються коліна. Але цього разу вони стали майже ватяні, бо у вікні я бачу здивоване обличчя мами. Все. Плили-плили, а на березі всрались… Мені можна продавати бляха інструкцію: як сказати мамі, що ти гей. Просто поцілуй свого хлопця прямісінько у неї перед носом. Бляха. Бляха. Бляхааа!!!

— Саш, тобі погано? — Ернест обіймає мене за плечі. — Ти так зблід.

— Тут. Моя. Мама, — ледь витискаю я з себе. 

— Тут…що? — він робить крок назад, озираючись. 

— Я хотів тобі сказати, але…

— То вона у вікні показує, щоб ми зайшли? — я ще ніколи не чув у Стежки такого голосу. 

— Ага, — мені здається, я зараз зомлію.

Навіть не пам’ятаю, як ми дійшли до кафетерію. Здавалося, що весь світ просто застиг, вкрився желе. І єдине, що я відчуваю — як голосно бахкає в грудях серце. Наче старий годинник, який лічить, скільки секунд залишилося до моєї смерті. Три…два…один…

— Привіт, я — Софія, мама Олександра, — мама порушує цю тишу. Вона посміхається! Бляха, вона посміхається!

— Д-добрий день, — ще не чув, щоб Ернест заїкався, — Ернест…я…

— Мамацемійхлопець, — я сказав це, як одне слово. Наче це магічне закляття, яке врятує мене в цій ситуації.

— Ти про це хотів побалакати? — вона досі всміхається. Я що — зійшов з розуму? В мене інколи з’являється думка, а що як я ненормальний. І все те, що я бачу кожного дня — це лише моя фантазія. А справжній я сиджу десь в кімнаті з м’якими стінами, в сорочці з зав’язаними бантиком рукавами. 

— Так, — я, здається, розучився балакати. — Я…гей. Мабуть…

— Ти дуже гарненький, — мама тисне руку Ернестові. А в моїй голові величезний неоновий напис помилка 404. 

— Дякую, — блондин теж не до кінця розуміє, що відбувається.

— Досить дивитись на мене, як муха на замкнене вікно, — мама сплескує долонями, — ви що, думаєте, що я якась не прогресивна ханжа? Ми в який час живемо? Чоловік може любити чоловіка, а жінка жінку. Я не бачу в цьому нічого поганого. 

— Можна я вас обніму? — я величезними очима дивлюся на Ернеста, який це сказав. 

— Йди сюди, гарнюнька, — вони обнімаються. Моя мама обіймає мого хлопця. Я точно зійшов з розуму. 

Ми разом сидимо за квадратним столиком. І я до сих пір не можу прийти до тями. Мама і Ернест одразу ж знайшли спільну мову. В них якийсь спільний вайб, котрий тепер окутує мене з двох сторін. Я відчуваю себе одночасно п’яним і наляканим. Наче ось все в один момент може закінчитись. Але ні, Ернест поруч — він обережно торкається моєї руки, тільки мізинцем. Мама теж тут — вона дивиться на нас з широченною посмішкою.

— А я все собі голову ламала, чому Саша не хоче сказати мені ім’я дівчини, — вона сміється, жестикулює, — а тут виявляється не дівчина. В тебе, до речі, таке ім’я гарне. 

— Я просто не знав, як ти відреагуєш, — бурчу, але не можу не посміхатись у відповідь.

— Ти тепер в окулярах, — мама так легко скакає з теми на тему, наче тут тільки що не було майже кінця світу.

— Так, вирішив по іншому подивитись на світ, — на автоматі поправляю окуляри, що злізли на кінчик носа. 

— Ти за цим сюди і їхав, — вже невідомо чи ми досі говоримо про окуляри. 

Вийшло так, як ми з Оксаною і планували: вона все розповіла батькам про свою хворобу, а я розповів мамі про те, що я гей. Тато дізнається трошки пізніше, але мама запевнила, що він теж буде не проти. Адже, як Ернест може комусь не подобатись. Не знаю, мамо, не знаю. Коли ми з нею залишаємось на п’ять хвилин удвох, вона торкається мого плеча.

— Не сумнівайся в мені ніколи, — мама дивиться мені в очі. — Я завжди тебе підтримаю. Для мене важливо, щоб ти був щасливий. Це все. А з ким, де, як — це вже не важливо. 

— Вибач, що не сказав тобі одразу, — я беру її за руку. — Просто…для мене самого це було важко. Я розгубився. 

— Розумію, — вона цілує мене у чоло. Наче мені не двадцять три, а знову п’ять. І мені так затишно. 

— Ти хотіла ще про щось поговорити, — згадую.

— А…так, — мама відводить погляд, і знову повертається те дурнувате відчуття тривоги. — Можливо пізніше. Бо зараз…

— Мам, не сумнівайся в мені, — повторюю її слова, — давай домовимось, більше ніяких таємниць. Будь ласка.

— Добре, згода, — мама зітхає, — я хотіла з тобою поговорити про…театр. Ми, здається, знайшли гарного актора на…твоє місце. Не думай, ми не намагаємося тебе замінити. І ти наш син, і…

— Мам-мам, — мені хочеться сміятися. Тепер ясно, в кого я такий нервовий. І я не відчуваю себе зрадженим. Навпаки — всередині з’являється легкість. Наче нарешті виходиш з дуже душного приміщення на свіже повітря. — Я і не думаю, що ви хочете мене замінити. Справді. Якщо той хлопець гарний актор, то я буду тільки радий.