Яцек Денель - Матінка Макрина

біля мене нема, хоч я сиджу собі спокійно на плетеному дзиґлику та вискубую землю з-під нігтів? Я погрозила йому пальцем, що він бачить одне, а намалював інше. І він знову біля мене сідає, і знову питання ставить. Що з Польщею буде? Чи буде вільна? Чи повернемося ми, як каже Тов’янський, на ангелів обернуті? Ех, Польща, Польща, — кажу я йому, — на твоїх очах Польщу за байоко продадуть. Аж йому сльози в очах забриніли, прикипів він лише палкими губами до моєї, на жаль, брудної руки, бо знову мене відірвав від сапання капусти, і тихо заплакав. Ще десь двічі приходив тоді мучити мене. І він, і багато інших. Один для того, щоб я підписала йому якийсь папірчик, картинку, а він хворому другові надішле, а той нехай на більший клапоть паперу наклеїть, у раму оправить і над ліжком повісить, і я здивувався б, якби хвороба не зникла. Я склала лише руки і сказала: Я за це молитимусь.

Прийшов молодий граф мені руки цілувати, а через два дні повертається й розповідає, що його один московський сенатор викликав до посла Блудова, який має до нього нібито важливу справу. Приходить він, як домовлялися, на дванадцяту — його пускають, Блудов увесь у зірках і орденах, іскриться, як кришталева люстра під стелею, і каже: Я чув тут від людей, що ви маєте тісні стосунки з тими інтриганами, польськими ксьондзами… Ми знайомі вже давно, тож я вважаю за свій обов’язок попередити вас, — каже він, — попередити! — і сяє блисками орденів, — попередити, що уряд уже знає про це і що після повернення на батьківщину вас вважатимуть підозрілим. Молодий граф поклонився, неохоче подякував за цю сумнівну ласку, після чого сказав: Родичів уникати негоже. І потім запитав, чи це великий гріх, що він мене своєю тіткою назвав. Зовсім це ніякий не гріх, — відповіла я, погладивши його по рум’яній щоці. — А якби Святе Сімейство Іродові кати переслідували, ти мав би їм правду говорити чи брехати? Звісно, брехати. А мені такий племінник, як ти, жодної шкоди не завдасть, навпаки — суцільну радість. Він розсміявся: Ах, тоді я всюди розголошу, з вашого дозволу, що в мене така тітка знаменита! Цей принаймні запитав; а був, як мені розказували, і такий, що розповідав, ніби коли я була ігуменею монастиря в Мінську, то присилала йому смачні прянички, і тільки з огляду на отримання посади в Паскевича[92] він заперечував цю покревність і казав, що все це змова вигнанців. Тепер він теж граф, видно, добре йому в Паскевича на посаді. Та що ж удієш: уранці поляки бувають у мене, а ввечері підлизуються до Бутєнєва.

Інший молодий граф, але в сутані, молодий ксьондзик, якого потім Папа послав на допомогу архієпископу Прилуцькому і з яким я потім довгі роки листувалася, прийшов до мене, як тільки опинився в Римі, і ще кілька разів я його бачила. Я питаю, що він збирається робити? Та от думаю, куди би причепитись. А мені тільки це й потрібно, міркую собі, підкину я його змартвихвстанцям. Чого довго думати, — кажу, — є молодий пеньок, у якому небагато смоли, але варто пристати, а Господь Бог дасть більше. Однак він, вочевидь, знав плітки про Бартошевичеву, бо після великого зусилля, весь зашарівшись, відповів: Я вже думав про це, матінко, але… Треба, аби спочатку гнилизна вийшла зі згромадження або принаймні вивітрилася. Тут хтось постукав, він вибачився, бо ще грубіше слово було, ніж «гнилизна». О, думаю я, порядний до мозку кісток. Небагато часу минуло, як знову я з ним зустрілася: мав відправити в нас богослужіння італійський місіонер, а як перекладача привів із собою знову цього молодого графа в сутані, про якого мені пліткували, нібито він блискуче закінчив навчання в Римі, у доктори пішов і вже його серед ватиканських дипломатів бачать. Я відтягла хлопця набік і так йому кажу: З першого погляду я одразу ж зрозуміла, що ти отримаєш кардинальського капелюха. Цить, цить, не ламайся. Отримаєш, але від якого Папи, то я ще не знаю. Я давно тобі хотіла це розкрити, тільки стримувалася від страху, що це диявольська пастка, але ще двічі мені Господь Бог те саме сказав, а коли Господь Бог тричі щось каже, то, видно, так Він і думає. А отже, я маю обов’язок молитися за тебе, — кажу. — А найбільше, якщо вже я тобі про капелюх зізналася, за смирення. Багато він мені не сказав, але зашарівся, як дівчина. Через багато років він сказав мені, що я його від кораблетрощі врятувала, а я кивнула головою, мовляв, авжеж. Капелюха він ще не дочекався, але єпископської митри сподобився, а єпископа мати на своєму боці завжди корисно. Але ще поки до цього дійшло, він прийшов до мене десь через десять років після мого пророцтва й розповідає, захоплений, з рум’янцем на обличчі, немовби побачив таке чудо: Матінко, матінко наймиліша, берег Нової Ґранади ще далеко, а до нас наближалася страшна буря — ти знала? Ти знала, як били блискавки, як хвиля наповзала на хвилю, тут гора, там западина, а весь корабель наш, як шкаралупка? Тоді поглянув я в чорні хмари, у просвітку між ними побачив світлу пляму, а в ній тебе в чорній рясі василіянки, як ти молишся за мене і за корабель, і за всіх його пасажирів — від капітана до юнги, що тягне линви! Звичайно, бачила! Де та Ґранада я не мала поняття, але бачила, як він, увесь зблідлий, викидає з горла все, що туди потрапило, я бачила торби, що літали по каютах, чула, як рвуться мотузки і як стикаються бурхливі хвилі, бачила переляканих жінок, що стискали в пальцях вервиці, й усе це одразу ж йому з голови розповіла, а він упізнавав одну вигадану особу за другою: сивого старця з бакенбардами, англійця в макінтоші, сліпого на одне око моряка. Я переповіла йому ще раз те, що він сам мені говорив, так, немовби я на нього дивилася з-поміж двох чорних хмар — і він вийшов з монастиря легкий, як хмаринка, бурмочучи під ніс: Чудо, чудо, великий Боже!

їх тягнуло до мене не тільки тому, що одні поляки переказували іншим новину про мученицю, нещасну василіянку, що по емігрантських притулках один старий служака другому розповідав, що в кав’ярнях старі молодим правили, а пані — над п’яльцями, а й тому, що досі безперестанку преса про мене писала: і в Римі, і у