Яцек Денель - Матінка Макрина

вистрелити — і по всьому, земний шлях всемогутнього царя скінчився б, залишилася би тільки бідна душенька, обтяжена надмірними гріхами. А цей — нічого, як скала, любить ворога свого і навіть не дав йому зрозуміти, що поляк. Я аж у долоні плеснула: Святий чоловік, треба це розголосити.

*

Однак більше, ніж за розмовами, я проводила час за молитвою; сідала в коридорі, відхиляла запону та розмовляла собі з моєю Mater Admirabilis. Настоятелька, іноді проходячи повз мене, тільки кривилася завжди з однаковою гримасою і йшла далі, але ні моєї любої Матері, ані мене це не ображало, бо ж як це нас образити могло, якщо ми перебували зовсім в іншому місці, як дві голубоньки на небесній вежі? То я до Неї всміхалася, то Вона до мене, то я Її про щось запитувала, то Вона мені щось від себе говорила. Одного разу, наприклад, що я повинна називати Її Предивною Матір’ю. І не сама — решта черниць також: Предивною Матір’ю — і баста. Я попросила, щоби він це переклав сакрекеркам, але настоятелька знову тією ж гримасою рот скривила і каже: Ні, ні і ще раз ні. Ні я, ні інші не будемо перед цим мальовидлом молитися, для молитви існує церква, там лавок скільки душа забажає, а коридор не каплиця. Нічого не вдієш. Що ж поробиш, Мати Предивна, — кажу я, — якщо в настоятельки таке кам’яне серце, що слова Христової Матері на неї не справили жодного враження? А вона лише усміхнулася, зітхнула, підняла з кошика книжку й заходилася читати. Якщо Матір Божа не переймається, то чи тобі, дурна Юлько, варто перейматись? — сказала я собі. Тому я одна Її поки що так називала — Мати Предивна. І нам обом, здається, цього було достатньо.

Думаю, що це завдяки Їй усе це папське обурення пішло за вітром; допоміг і Ламбрускіні, бо у ватиканських коридорах він домігся зменшення суворості, і Монталамберт, який усе взяв на себе й виправдався незнанням і добрими намірами… задобрений, Папа все запам’ятав і цього разу насварив тільки за те, що використали неправильну офіційну форму та під назвою вказали за наказом Святого Отця. Таким чином, усі зберегли обличчя: і москалі, і Рим, і змартвихвстанці, і я, хоч моє обличчя, слід сказати, було тільки як латка.

*

Не бувало і дня, аби якийсь поляк не зіп’явся на гору, не постукав у хвіртку і не запитав про святу черницю. Найгірші — поети, від поетів неможливо було відбитися. Ледь перестав ходити до нас один віршомаз, шляхтичок з Волині, як приїхав другий, звідкись із Мазовії, неспокійна душа, що ані секунди на місці не всидить, то сюди піде, то туди, а ледве шість кутів обійде, вже його далі несе; у Римі він уже раніше мешкав, у Парижі також, і в Берліні. Волосся в нього темне, з проділом, бородатий, кучерявий, брови наче вугіллям нарисовані, гострі, і він знай з-під цих брів глипає, білками світить. Ні за що порядне не візьметься, як і всі молоді: то заримує щось і прочитає в салоні паням, то щось для акторів напише, але ніхто того грати не хоче, то фарби принесе і змалює картину, то про політику розводиться, аж слиною порскає. Його водночас цікавить усе й ніщо, тож він стрімголов до мене сходами зіп’явся. А я на городі якраз бур’ян на грядках полола, бо весна вже була в розпалі, така, як у нас літо. Я прийшов мучениці край сутани поцілувати, — каже він, — а мучениця капусту садить. Я засміялася, мовляв, дуже люблю садити капусту, бо це легка робота і можна з Господом Богом поговорити. А коли потрібно, то і з прочанином.

Я сіла під муром саду на низький плетений дзиґлик під великою сосною, або, як тут кажуть, пінією, що схожа на парасольку і справді від сонця у спеку захищає. Я витерла піт із чола, перевела подих, а той молодий Норвіт[91] сів поруч на камінчику, капелюхом від сонця затулився і слухає. А я, навіть не звертаючи особливої уваги, клепаю йому історію: про мінський монастир, про марш до Вітебська, про Полоцьк, про те, як нас у Мяделі топили, слово за словом; клепаю, а думаю про щось зовсім інше. Стежу тільки, аби саму себе занадто не знудити, бо ще, чого доброго, засну й гепнуся з цього плетеного дзиґлика. Я закінчила, а він не йде. То сидить, то навколішки впаде, питання ставить. Візьму я його до Матінки, — думаю собі, — може, Вона мене від Норвіта звільнить. Я взяла, показала, запону відхилила. Той на коліна. Ну, і я теж на коліна, вони трохи скрипнули, заболіли, аж я за лавку вхопилася, а в нього зразу сльози на очах виступили, молиться про навернення, вголос, так щоб я чула. Він зупинився, аби зачерпнути повітря, а тоді я перебила його, мовляв, одного ранку ця мальована Матір Божа підняла на мене опущені повіки й під Її поглядом я відчула, немовби моє серце розтануло, як виставлений на сонце шматок масла. Я його перебила, бо теж хотіла, врешті, зачерпнути повітря, а тоді він повернувся до свого. Видно, кожен має роль у цьому театрику. Десь дві години я з ним змарнувала, поки він, ох ти мій Боженько, рушив у дорогу.

Минуло десь три дні, і знову Норвіт приходить зі шкіряною торбою, стає навколішки і вручає якийсь папірець, мовляв, вірша він для Mater Admirabilis написав і що в цьому її образі є більше мудрості про істину, про Польщу, про нас, ніж у запилюжених книжках. А я нескінченно витонченого смаку особа та велика знавчиня речей найглибшої естетики, хоч і люблю садити капусту. Він прочитав вірш, я головою кивнула: Гарно, гарно. Нам потрібні вірші. Я віддала папірець, але він не прийняв, тому я склала його вчетверо і встромила між сторінок книжечки; він кивнув головою й запитав, чи може мене намалювати. І не встигла я ще відповісти, як він уже витягає з тої торби такі й сякі слоїчки, пензлики, дзбаночки, вже полотно розгортає і просить мене сидіти, наліво голову, направо, підняти руку, немовби я щось тримаю. Він кривиться, оком з-під брови блискає. Врешті повертає полотно до мене й показує.

Він зробив мене такою товстою, що я ніколи в житті такою не була, немовби цілого Семашка з його диявольськими копитами проковтнула, виглядаю у вікно з-за залізних ґрат. Чому він ґрати намалював, хоч ніде ґрат