Яцек Денель - Матінка Макрина

що його ганебно знеславили. А Ламбрускіні глянув на нього хитро та радить: «Ах, але ж тобі досить проголосити в московській державі свободу совісті». Я засміялась і кажу: В усьому Римі з Ніколая жартують, одна пані сказала: «У нашому місті цієї зими цікавинка — полярний ведмідь», а хтось інший додав, мовляв, треба влаштувати полювання, що почули навіть якісь москалі, бо були серед запрошених. Тепер уже була черга панотчика сміятись, і крізь сміх він каже: Сам Святий Отець сказав єзуїтові Рилло, щоб він залишився в місті на час цього візиту, щоби не казали, якщо цареві сподобаються відвідини Пропаганди віри, мовляв, від нього поляка сховали, а коли послали від імператора питання, чи він насправді може відвідати Пропаганду, то він отримав відповідь, мовляв, будівля щодня відкрита для кожного, а отже, і для імператора не буде зачиненою. І так лагідно, матінко, — каже він, — бо як він пішов до вілли Борґезе, то йому відмовили у відкритті палацу. «Кажуть, ключі загублені, ніхто не знає, хто їх носить на поясі». Хоч принцип мав бути такий: «Ні поваги, ні зневаги». Але ж це зневага. А тому я запитала, що ж він робить цілими днями: сидить у посольстві й мерзне? Російський посол, якого Ніколай ганив за те, що надав йому нудне приміщення, влаштував прийняття, де мали бути гарні світські пані, — не прийшла жодна, тільки москвинки та кілька знуджених і негарних англійок, що завжди цікавляться монархами. Та й усе. Він переважно ходить по римських руїнах. Я притакнула, мовляв, дуже добре. Нехай вони йому нагадують, що з усієї земної могуті залишиться лише руїна. А якщо він ще на верхівці хреста помітить, то, можливо, пригадає, що його чекає смерть, а потім суд, нехай йому від цього холодний дрож по спині пройде.

*

Утім не суцільні радості нас чекали. Через два дні приходить до моєї келійки вельми збуджений панотчик із налитим кров’ю лицем і з порогу навіть не вітається, а лише каже: Схилімося перед незбагненними Господніми вироками та поцілуймо хрест Його. Вчора Святий Отець показував одному прелатові, добре нам відомому й до нас прихильному, власною рукою написаний акт, у якому висловлює протест і твердить, що не знав про друк історії матінки Монталамбертом[90] у Парижі. Ба більше, що в жоден спосіб безпосередньо чи опосередковано писати її не рекомендував, а я ж на власні вуха чув, коли він це мені казав! І ходить з кутка в куток, а рука стрибає йому по кишенях у пошуках тютюну. …Нині вони мають вислати це всім нунціям… Здається, ця переміна дивом сталася! Дивом. Папа слова не дозволив сказати — ні кардиналові Ламбрускіні, ні іншим. Ах, передбачити все якомога краще, приготуватись у душі й не занепадати. Ми — сини Воскресіння, ми ще тридення муки не пережили… Господи, змилуйся, стільки душ слабких занепаде. Я кивнула головою й повторюю: Змилуйся, змилуйся, Господи! І дивлюся, як він гарно все обмірковує і планує. До Парижа треба писати, щоби брати кроків проти прихильників Тов’янського не здійснювали, аби вони схвалення не отримали в інших незадоволених. І хай негайно повідомлять Монталамбертові, щоб не робив ніяких виступів. Нікому іншому ані пари з вуст, а в нунція нехай дізнаються, чи він такого листа з Риму не отримав… Якусь мить він пальцями по столі стукотів, потім взяв перо й мовчки пише. Врешті папірцем його осушив і каже: А ми, матінко, мусимо тримати наші серця, хоч і зболені, перед Господом.

Вочевидь, коли друга аудієнція Ніколая послабила папський гнів, треба було Ватикану з Москвою помиритись, а тут наша писанина очі коле. Поки листи з наказом зупинити друк дійшли до Парижа, Монталамберт уже послав мою розповідь у друкарню і у Франції, і, перекладену, в Англії. Коли згодом книжечки до Риму дійшли, Папа кричав, що йому поляки все псують, що не про релігію ми журимося, а завжди про політику, хоча про політику пікся саме він. І, диво дивнеє, в одну мить він забув, що наказував записувати, в одну мить здалося йому, що це сталося всупереч його волі, про що він негайно повідомив нунціям, а нунції — католицьким журналістам.

*

П’ять днів я відчувала холод у кістках, п’ять днів колов мене мороз аж до кісток, а на шостий день минуло. Видно, Ніколай поїхав. Бідний, бо зовсім без успіхів. На другий день панотчик приніс звістку, що Господь звів імператора з двома поляками. Один — Малиновський — був францисканцем у костелі Арачелі: коли прибув імператор, послали по нього, щоб він показав старожитності. Він чекав перед брамою, поки той диявол сходами спинався, бо сходи страшенно високі. Ти поляк? — питає імператор, а він, мовляв, поляк, з Божої ласки, і далі відповідає, мовляв, із Великопольщі. Але чи завжди поляк? — ставить він знову дурне запитання. Авжеж, поляк. І, зрештою, польською тільки з ним розмовляв. А ти не хочеш на Батьківщину повернутися? То Малиновський у душі від такого нахабства аж здригнувся, але каже, що іншої Батьківщини шукає, а повернутися до неї можна через могилу. «Могила» — неприємне слово, навіть для імператора, впало пудовим тягарем і стук-стук-стук по сходах до самого низу. Не клеїться розмова, Ніколай знову питає, чи Малиновському не хотілося б відправити богослужіння в костелі Святого Станіслава, а той каже, що вже має тут один олтар і біля нього відправляє, а на будь-які жертви дякує, бо бідність є його багатством, — і замахав йому перед очима ветхим і протертим плащиком, що тільки на сито надається. Підняв імператор брови, нічого не сказав, вочевидь, здивований, що ксьондз на багатства не поласився. А що це? — питає він. А це тіла святих мучеників, на яких уся Церква стоїть. На олтарі в нас і тіло святої Єлени, що Господній Хрест віднайшла та до Риму принесла. Покивав імператор головою, покивав. А це що? — показав він на закриту каплицю, можливо, підозріливий і неохочий до людей, він боявся, що там якісь таємні зібрання поляків, ціла рота повстанців, — невідомо. Ясла, збудовані на Різдво Христове. Відхилив Ніколай запону й буркнув: Непогано, непогано, дуже непогано! Після чого попрощався, збіг по сходах та тільки його й бачили. А другий поляк? Пйотровський, — каже панотчик, — ви, матінко, знаєте його, Юстин Пйотровський, підофіцер папських драгунів. Він проводжав імператора через дві станції за містом, їдучи біля вікна його карети з оголеним палашем і зарядженою зброєю, — і нічого. Він міг простягнути руку, рубонути або