Яцек Денель - Матінка Макрина

Франції, і в Англії, і де там ще папір мастять друкарською фарбою. Всюди Макрина й Макрина. Одного пополудня, пам’ятаю, заходить Єловицький і каже: Парафіяльний священик із Хелмна або Пельпліна повідомляє, як мені пишуть, що три сестрички з вашого, матінко, монастиря, врятувались і вже були в нього, власноручні підписи залишили! Начебто вони вже й Відень покинули! Мною аж застрясло! Після чого він одразу дістає з-під пахви англійську газету — позичену в одній кав’ярні тільки для того, щоб мені її показати, — і каже: З портретом! Що ви думаєте, матінко? Я дивлюся — і справді, з портретом. Унизу інша картинка, якась юрба, індійці на слонах їздять, як мені панотчик пояснив, вище солдати марширують через перевал в Африці, а я, тобто ота начебто я, збоку: сиджу, згорблена, зла, з носом, як татарська нога, й очиськами чорними, як у чорта. Це той самий, що його в Парижі у книжці надрукували… Думаю, що я страшна на цьому портреті, — кажу; але щоб він не подумав, що я легковажна кокетка, одразу ж додаю: Але добре, така Божа воля, що я страшна. Бо ж я сюди лякати приїхала, страшні речі розповідати. Це й добре, що вони мене так нарисували, а не як ляльку якусь пещену.

Розділ XVII

Йоахіму Воєвудзьку й Авґустину Романовську втопили під час третьої купелі, Гортуляну Якубовську — під час п’ятої, потім у ту сувору зиму й інших геть покалічили. Дві рідні сестри — Анеля й Вінцента Брохоцькі, надзвичайної лагідності дівчата, далі Дорота Янушевська, Реґіна Садковська, Корнеля Ятовтівна, що славилася випіканням калачів, які аж до Вільна возили на подарунки для щонайвельможніших родин, далі Каєтана Козелівна і, врешті-решт, Кунеґунда, ах, Кунеґунда Гриневичівна — найстарша з тих, що ще на той час були живі. Напередодні самого Різдва одна з нас, Марта Балінська, вчаділа вночі, дві інші сестри захворіли. Зрештою, всю зиму наші низькі, вологі хати були не тільки в’язницею, а й шпиталем для хворих, бо лише четверо з нас були трохи здоровіші та могли решті — калікам, сліпим, замерзлюкам, плаксійкам — у міру спромоги прислужувати. Серед решти восьмеро були зовсім сліпі на обидва ока, відколи їм монастирська челядь виколола їх у Полоцьку: Юстина Шлеґелівна, Александра Печорівна, Саломея Ботвідовна, Аполонія… Аполонія… Аполонія Домейківна, Бонавентура Ґедґофтівна, Норберта Ярцевичівна, Гувалдівна й остання — Пракседа Зайковська. Кристина, о, Кристина Гувалдівна. Цим наказали скубати вовну, робити панчохи — вони навчилися робити це навпомацки й досягли в тому такої майстерності, що ночами ще додаткові панчохи робили для єврейок, які нас годували; ті, у кого були скалічені ноги, працювали руками, цілими днями у в’язниці, де холод і дим, і майже завжди голод. Тих, що могли ходити, випускали під конвоєм до навколишніх лісів по дрова: хворі, з кашлем і гарячкою, змарнілі, ми брели у високих снігах; падали, тягли деревину, знову падали в замети, іноді страшенно ранячись, так що кожен день нам нових каліцтв завдавав. Стефанія Пшеялґовська в одному з таких походів так замерзла, що напівживу ми її дотягли до в’язниці, кинувши дрова, за що зазнали биття окремо; ми хухали та дмухали на неї, плекаючи надію, що вона одужає, але тієї ж ночі вона сконала, потрісканими губами шепочучи Salve Regina.

Однак тоді якась ясність наші кісточки тримала; щось зовсім інше я побачила в сестрах і братах, яких одного ранку пригнали з окремої в’язниці. Ранок, пам’ятаю, був сірий, а я якраз дрова рубала на подвір’ї, коли до мене долинув залізний брязкіт зліва та справа — це розчахнулася монастирська брама, через яку пройшла ця дивна процесія. Між єгерями такі самі, як і ми, чернички, але страшенно обдерті: ряси потріпані, нижче або босоніжки, або черевички потріскані так, що синє тіло просвічувало, або на скривавлених ходьбою по грудках ногах узагалі черевичків не було; від морозу та вітру всі прозорі, обличчя худі, як тріски, а в них очі, як ледь жевріючі свічки на облатках; за черничками п’ятеро страхопудів у лахмітті, п’ятеро сичів, яким крила обірвали, п’ятеро останніх бродяг — це були ще бідніші за нас уніати. Точніше те, що в цих п’яти уніатах залишилося від людей: з ними так довго безчесно поводились, як із худобою, що й обличчя в них стали такими, як у тварин, а шкіра почорніла. Носи розпадалися, вічно голодні щелепи вилізли наперед, немовби хотіли гризти; що не череп, то написана на ньому захланність, справжній дзьоб для їдла, замість очей бездонні скрині. Дивлячись на них, я пригадала, як мій батько, підчаший Мечиславський, латиною читав на людському черепі: Homo… Не минуло й три тижні, а всі вони, ченці та чернички, померли в цьому монастирі, як на дні фортеці; йду я під вечір — нібито з казаном по воду для черниць, але насправді на розвідку, і бачу здалека єпископа між попами, він сукувате поліно в руці гладить, увесь білий, наче папір, вони ходять, як у тумані, зрідка котрийсь гавкне щось по-московському, стікає їм кров по руках, видно, били когось. Я погляду не піднімаю, казана під помпу тягну, вдаю, що не бачу забризканий кров’ю сніг, але доходжу до помпи, а під нею лежать на льоду священики-уніати, бороди від крові злиплися, зовсім голі; ні зойків не чути, ні крику жодного, тільки страшні спазматичні рухи; вода стікає їм на голови й замерзає,так що кожна борода як меч твердне, а поранені голови немов у кришталевих кубках закриті — так, неначе сам Бог викував із золота великі сплямлені синцями трупи, немовби прислав на цей похмурий і темний монастирський двір жахливих ангелів-охоронців… Повернувшись, я нічого черницям не сказала, щоб їм болю не завдавати, бо вже досить вони болю мали, я це світові, світові розповісти хотіла, цілому світові донести ці закривавлені голови у кришталі та кричати: Їжте їх, їжте…

Отже, у цей страшний час, коли всі василіяни та василіянки навколо мерли, падали, як покоси, стяті московською косою, серед нас залишилося тільки чотири сестри, які мали в собі достатньо сили, аби допомагати іншим: сестра Евзебія Вавжецька, Клотильда Конарська та Ірена Помарнацька. Ми почали раду радити, що робити, що пробувати, і вирішили, що ми вчотирьох, найздоровіші, підемо в посольство до світу. Запалились у нас вогні, як у древніх польках, ми стали жадібні до руху, сповнені нетерпіння, кожної миті відпочинку крутили мотузки із сорочок і безперестанку говорили: що, де, коли? Звідки сили взяти після