Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

сталося в світі омилень, що їх би, здавалося, тепер не зробила й дитина. Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, відхилені далеко вбік дороги обрало людство, прагнучи досягти вічної істини, тоді як перед ним увесь був відкритий прямий шлях, подібний до шляху, що веде в пишну храмину, призначену цареві на палац! За всі інші шляхи ширший і розкішніший він, осяяний сонцем і освітлений цілу ніч вогнями; але мимо нього в глухій темряві текли люди. І кілька разів, уже наведені посланим з неба розумом, вони й тут уміли відсахнутись і збочити, уміли серед білого дня потрапити знову в непрохідні закутки, уміли напустити знову туману одне одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогнями, уміли таки дістатися до прірви, щоб потім з жахом спитати одне одного: де вихід, де дорога? Бачить тепер усе ясно поточне покоління, дивується з омилень, сміється з нерозуму своїх предків, не зрячи, що небесним вогнем покреслений цей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусюди настановлений проникливий перст на нього ж, на поточне покоління; але сміється поточне покоління і самовпевнено, згорда починає ряд нових омилень, з яких також потім посміються нащадки.

Чичиков нічого про все це не знав зовсім. Мов умисне в той час він дістав легку застуду, флюс і невеличке запалення в горлі, на дарування яких надзвичайно щедрий клімат багатьох наших губернських міст. Щоб не припинилося, боронь Боже, як-небудь життя без нащадків, він вирішив краще посидіти днів зо три в кімнаті. Протягом цих днів він полоскав безупинно горло молоком з фігою, яку потім з’їдав, і носив прив’язану до щоки подушечку з ромену й камфори. Бажаючи чим-небудь зайняти час, він зробив кілька нових і докладних списків усім накупленим селянам, прочитав навіть якийсь том герцогині Лавальєр[199], що знайшовся в чемодані, переглянув у скринці різні, що там були, речі й записочки, дещо перечитав удруге і все це дуже надокучило йому. Ніяк не міг він зрозуміти, що б означувало, що жоден з міських чиновників не приїхав до нього хоч би раз довідатись про здоров’я, тоді як ще недавно раз у раз стояли перед гостиницею дрожки — то поштмейстерські, то прокурорські, то голови. Він знизував тільки плечима, ходячи по кімнаті. Нарешті почув він себе краще і зрадів бог знає як, коли побачив змогу вийти на свіже повітря. Не відкладаючи, узявся він негайно до туалету, відімкнув свою шкатулку, налив у склянку гарячої води, вийняв щітку й мило і розташувався голитись; а втім, цьому була давно пора і час, бо, помацавши бороду рукою і глянувши в дзеркало, він уже промовив: «Ач, яким тут лісом поросло!» І справді ліс не ліс, а по всій щоці й підборідді висипав досить густий засів. Поголившись, узявся він до одягання жваво й швидко, так що мало не вистрибнув з панталон. Нарешті він був одягнутий, збризнутий одеколоном і, закутаний тепло, вибрався на вулицю, зав’язавши з обережності щоку. Вихід його, як усякої видужалої людини, був ніби святковий. Усе, що тільки траплялося йому, прибирало сміючого вигляду; і будинки, і прохожі мужики, — досить, проте, серйозні, з яких дехто вже встиг затопити свого брата у вухо. Перший візит він мав намір зробити губернаторові. Дорогою багато спадало йому всяких думок: крутилася в голові блондинка, уява почала навіть злегка пустувати, і він уже сам почав трохи жартувати й кепкувати з себе. В такому настрої опинився він перед губернаторським ґанком. Уже почав він був у сінях похапцем скидати з себе шинелю, коли швейцар уразив його цілком несподіваними словами:

— Не велено приймати!

— Як, що ти, ти, видно, не пізнав мене? Ти придивись гарненько до обличчя! — казав йому Чичиков.

— Як не пізнати, адже я вас не вперше бачу, — сказав швейцар. — Та вас от саме одного й не велено пускати, інших усіх можна.

— От тобі й маєш! Чого? Чому?

— Такий наказ; так уже, видно, слід, — сказав швейцар і додав до того слово «атож». Після чого став перед ним зовсім невимушено, не зберігаючи того ласкавого вигляду, з яким раніше поспішав скидати з нього шинелю. Здавалося, він думав, дивлячись на нього: «Еге, вже коли пани женуть тебе, так ти, видно, собі шушваль яка-небудь!»

«Незрозуміло!» — подумав сам собі Чичиков і вирушив зразу ж до голови палати, але голова палати так зніяковів, побачивши його, що не міг зв’язати двох слів і наговорив такої погані, що навіть їм обом зробилося совісно. Ідучи від нього, хоч як намагався Чичиков допевнитись дорогою і добрати, що таке розумів голова і що до чого могли стосуватися слова, але нічого не міг зрозуміти. Потім зайшов до інших: до поліцеймейстера, до віце-губернатора, до поштмейстера, але всі або не прийняли його, або прийняли так дивно, таку вимушену й незрозумілу провадили розмову, так розгубилися і таке вийшло безглуздя з усього, що він усумнівився в здоров’ї їхнього мозку. Спробував був ще зайти до декого, щоб дізнатися принаймні причину, і не добрав ніякої причини. Як напівсонний блукав він без мети по місту, не будучи спроможний вирішити, чи він збожеволів, чи чиновники втратили глузд, чи вві сні все це діється, чи наяву заварилися дурощі гірші за сон. Пізно вже, майже смерком, вернувся він до себе в гостиницю, з якої був вийшов у такому гарному настрої, і з нудьги звелів подати собі чаю. В задумі і в якомусь безтямному міркуванні про чудноти становища свого почав він наливати чаю, коли це відчинилися двері його кімнати і став перед ним Ноздрьов зовсім несподіваним способом.

— От говорить прислів’я: для друга сім верств не круг, — казав він, скидаючи картуз. — Проходжу повз, бачу світло у вікні, думаю собі, зайду, певне не спить. А! от добре, що в тебе на столі чай, вип’ю залюбки чашечку: сьогодні за обідом об’ївся всякої погані, почуваю, що вже починається в шлунку розгардіяш. Звели-но мені набити люльку! Де твоя люлька?

— Та я ж не курю люльки, — сказав сухо Чичиков.

— Пусте, нібито я не знаю, що ти курій. Ех! як пак звати твого чоловіка? Ей, Вахрамею, слухай!

— Та не Вахрамей, а Петрушка.

— Як то? Та в тебе ж раніше був Вахрамей?

— Ніякого не було в мене Вахрамея.

— Так, дійсно, це в Деребіна Вахрамей. Уяви, Деребінові таке щастя: тітка його посварилася з сином за те, що одружився з