хвилину, притримуючи шпагу, вистрибом на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був зайнятий важливою справою; аж чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце, — одно слово, навіть схуд і позеленів. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найпозначнішої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Роботи залишалося ще принаймні на два тижні; протягом усього цього часу Порфирій повинен був чистити меделянському щеняті пуп особливою щіткою і мити його тричі на день у милі. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність; передусім він послав квартального к чорту, та коли прочитав у записці городничого, що може трапитися пожива, бо на вечірку чекають якогось новака, злагіднів ту ж хвилину, замкнув кімнату нашвидку ключем, одягся абияк і вирушив до них. Зізнання, свідчення і припущення Ноздрьова становили таку різку протилежність міркуванням панів чиновників, що й останні їхні здогади були збиті з пантелику. Це була рішуча людина, для якої не існувало сумнівів зовсім; і скільки в них помітно було хиткості й боязкості в припущеннях, стільки в нього твердості і впевненості. Він відповів на всі пункти, навіть не затнувшись; заявив, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, бо не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом, і що за це товариші, в тому числі й він, трохи його потовкли, так що треба було потім приставити до самих висків двісті сорок п’явок, тобто він хотів був сказати сорок, а двісті сказалось якось само собою. На запитання, чи не підробник він фальшивих паперів, він відповів, що підробник, і при цій нагоді розповів анекдот про незвичайну спритність Чичикова: як, дізнавшись, що в його домі було на два мільйони фальшивих асигнацій, запечатали дім його й поставили варту, на кожні двері по два солдати, і як Чичиков перемінив їх усі за одну ніч, так що другого дня, коли зняли печаті, побачили, що все були асигнації справжні. На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку і чи правда, що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, Ноздрьов відповів, що допомагав, і що коли б не він, то не вийшло б нічого; тут він і схаменувся був, бачачи, що збрехав зовсім даремне і міг таким чином накликати на себе біду, але язика ніяк уже не міг стримати. А втім, і важко було, бо виявились самі собою такі цікаві подробиці, від яких ніяк не можна було відмовитись: навіть названо було на ім’я село, де містилася та парафіяльна церква, в якій покладено було вінчатись, а саме — село Трухмачовка, піп отець Сидір, за вінчання сімдесят п’ять карбованців, та й то не погодився б, якби він не налякав його, обіцяючись донести на нього, що перевінчав лабазника Михайла з кумою; що він відступив навіть свою коляску й заготував на всіх станціях підставних коней. Подробиці дійшли до того, що вже починав називати на ім’я ямщиків. Спробували були заїкнутися про Наполеона, та самі були не раді, що спробували, бо Ноздрьов почав плести таку нісенітницю, яка не тільки не мала ніякої подоби правди, але навіть просто ні до чого не мала подоби, так що чиновники, зітхнувши, всі вийшли геть; один тільки поліцеймейстер довго ще слухав, думаючи, чи не буде принаймні чого-небудь далі, але нарешті й він махнув рукою, сказавши: «Чорт знає, що таке!» І всі погодились на тому, що як з биком не битись, а все молока від нього не добитись. І залишилися чиновники ще в гіршому становищі, ніж були раніше, і розв’язалася справа тим, що ніяк не могли дізнатись, що таке був Чичиков. І виявилось ясно, якого роду створіння людина: мудра, розумна і тямуща вона буває у всьому, що стосується інших, а не себе. Яких обачних, твердих порад надає вона в скрутних випадках життя! «Яка кмітлива голова! — кричить юрба. — Який непохитний характер!» А налетить на цю кмітливу голову якась біда, і доведеться їй самій бути поставленій у скрутні випадки життя, куди й подінеться характер, увесь розгубиться непохитний муж, і вийшов з нього жалюгідний страхополох, нікчемна, квола дитина або просто фетюк, як називає Ноздрьов.
Усі ці балачки, думки й чутки невідомо з якої причини найбільше подіяли на бідного прокурора. Вони подіяли на нього до такої міри, що він, прийшовши додому, почав думати і раптом, як то кажуть, ні з сього ні з того помер. Чи паралічем його, чи чим іншим пристукнуло, тільки як він сидів, так і повалився зі стільця навзнак. Скрикнули, як ведеться, сплеснувши руками: «Ах, Боже мій!» — послали по доктора, щоб пустити кров, але побачили, що прокурор був уже тільки бездушне тіло. Лише тоді тільки з уболіванням дізналися, що в покійника була дійсно душа, хоч він по скромності своїй ніколи її не показував. А тим часом поява смерті так само була страшна в малій, як страшна вона у великій людині: той, хто ще не так давно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери й був так часто видний між чиновників зі своїми густими бровами й моргаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око вже не моргало зовсім, але брова одна все ще була підведена з якимсь запитальним виразом. Про що покійник запитував: чого він помер, чи чого жив, про це один Бог відає.
Та це ж, одначе, недоладно! це незгідно ні з чим! це неможливо, щоб чиновники так могли самі себе налякати, вигадати таку дурницю, так відійти від правди, коли навіть дитині видно, в чому річ! Так скажуть багато читачів і докорять авторові за недоладність або назвуть бідних чиновників дурнями, бо щедра людина на слово «дурень» і ладна прислужитися ним двадцять разів на день своєму ближньому. Досить з десяти сторін мати одну дурну, щоб бути визнаному за дурня мимо дев’яти гарних. Читачам легко судити, дивлячись зі свого спокійного кутка й верхівки, звідки відкритий увесь обрій на все, що діється внизу, де людині видно тільки близьку річ. І в світовому літописі людства багато є цілих століть, що їх би, здавалося, викреслив і знищив, як непотрібні. Багато
