Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Подрагивают пальцы на руках, Что сложены крест-накрест на коленях. Хоть, вроде бы, еще и не в летах, Но выглядит совсем уже… осенней. Чем привлекла внимание она, Случайная попутчица в дороге? Во взгляде, отраженном от окна, Тяжелая, как камень, безнадега… Вагон метро доехал до «узла», Я вышел, а она сидеть осталась И в черный створ тоннеля увезла Вселенскую смертельную усталость… «Нам вновь пообещали „бабье лето“…»
Нам вновь пообещали «бабье лето». Хотя, понятно, что уже не зной, Но утро было розового цвета И небо тешит яркой синевой. Народец птичий стал повеселее, Ведь вовсе целый день молчал вчера. Сегодня же на парковой аллее Концерт затеял с раннего утра. И чувства стали на порядок выше, И мысли как-то четче и светлей… От диска солнца над высокой крышей И на душе становится теплей. «Попускають, попускають передчасні холоди…»
Попускають, попускають передчасні холоди. Поміж хмарок проглядає небо чистої води. Осінь знов перевіряє хвацько свій мистецький хист — Жовту фарбу накладає на іще зелений лист. Мріють знов під сонцем квіти, і повітря – як вино, Бо до нас вернулось літо, тільки «бабине» воно. І по-літньому вирує все навкруг – така пора. Це Всевишній нам дарує день жіночого тепла. «Сьогодні рано сонце жовтим оком…»
Сьогодні рано сонце жовтим оком В домівок вікна хитро заглядає. Хоч розумієш, осінь вже глибока, Та з сонечком це якось не лякає. Як не лякає й перший білий іній, Що ліг на трави, наче сивина, Бо небо нині ясне й синє-синє, Немов Дніпро без краю і без дна.