Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

class="p1">– Ні, бажання є. – Я схопила її за руку, зупинившись серед коридору. – Тиждень видався жахливий, – сказала я, а тоді, щоб зачепити її глибше, додала: – Декілька днів тому я дозволила поліції обшукати свій будинок.

– Ой, – сказала вона. – Боже. І як? Усе добре?

– Її ще не знайшли, – відповіла я.

– Мені дуже прикро, Ліє, – сказала вона, турботливо взявши мене за руку.

Пролунав попереджувальний дзвоник, у коридори висипали учні, і ми розійшлися в різні боки.

Іззі вже була в класі за своєю партою, і в мене защеміло серце – вона ж, мабуть, чекала тут на мене. Чекала, щоб чимось зі мною поділитися, а я з’явилася надто пізно. Моллі та Тео ввійшли одразу за мною, тож нагоди побалакати з Іззі наодинці не було.

Я намагалася не дивитися на Іззі, щоб їй не було ніяково від чужого погляду. І шкодувала, що зараз у класі не порожньо, що не лунає сигнал навчальної пожежної тривоги, що немає якогось приводу відвести її вбік і сказати: «Я тебе слухаю».

Але такі нагоди не з’являються самі по собі; доля не прямує за твоєю примхою. Не було ні горілки, ні дротиків, ані карти на стіні.

Була лише якась дівчина, про яку я нічого не знала й за якою подалася туди, де мені не місце, ще й незрозуміло навіщо.

Після уроку я хотіла попросити Іззі затриматися, але вона вискочила з класу серед перших і на порозі навіть не обернулася в мій бік.

Я подивилася в комп’ютері на розклад її занять: четверта пара – історія мистецтв, а в мене в цей час вікно. Треба спробувати якось показати їй, що я готова сприяти та допомагати, бо помітила, що вона прийшла раніше й чекала на мене. Що я готова слухати.

Коли пролунав дзвінок на останній урок, я рушила до кабінетів історії, але у вестибюлі мене перестрів Мітч.

– Привіт, – гукнув він. – Ти ж не втікаєш раніше, га? – щиро всміхаючись, намагався пожартувати він.

– Ні, сер, – відповіла я, зробивши наголос на слові «сер», теж жартома. – Іду в медіацентр домовитися про час для моїх учнів.

Перший-ліпший привід, що спав мені на думку, адже ми з Мітчем стояли перед дверима бібліотеки.

Він підступив до мене ближче, озирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує. Наші голоси луною відбивалися від стін порожнього вестибюля.

– Сьогодні вранці тут був тренер Кобб із документами.

– Я знаю, бачила.

– Він може тепер з’явитися в школі будь-якої хвилини. Я якраз тебе шукав. Не хотів, щоб ти натрапила на нього випадково в коридорі. – Мітч знову стишив голос. – Він тебе не потурбує.

Його слова сприймалися, як густий пересолоджений сироп, мені хотілося кудись негайно втекти.

– Дякую, Мітчу. Все буде добре.

– Мені було б спокійніше самому супроводжувати тебе до бібліотеки. Можеш телефонувати мені зі свого класу, і я прийду, байдуже коли буде така потреба. Я буду поруч, поки все не владнається. Поки не відновиться звичний порядок.

– Я його не боюся, – сказала я. – До того ж у нас в коридорах є відеокамери.

Мітч трохи схилив голову набік.

– У коридорах немає камер. Це датчики руху для світильників. Це ми учням кажемо, що вони є, Ліє.

– Ой, – сказала я. – Послухай, я тобі вдячна за пропозицію, але не хочу, щоби хтось носився зі мною як із писаною торбою. Принаймні дужче, ніж уже носяться. Не хочу, щоб усі думали, буцім мені потрібен супровід. Мені й так доволі непросто переконати учнів ставитися до мене серйозно.

Він усміхнувся.

– Не сприймай надто особисто. Річ у репутації, а ти її тут ще не заробила. Не хвилюйся, всьому свій час.

Точнісінько, як на моїй колишній роботі. Головне – репутація. Без неї нікуди.

Я почекала під бібліотекою, поки Мітч зникне за рогом, і попрямувала в інший бік, до кабінетів історії. У коридорі лунали голоси вчителів, двері класів були відчинені. Я зазирнула до кількох кабінетів, поки не знайшла Іззі. Вона сиділа за партою біля вікна й дивилася на вулицю.

Я стала біля відчинених дверей так, щоб інші учні не могли мене побачити, і кашлянула. Іззі обернулася на звук і, помітивши мене за порогом, кліпнула. Обличчя завмерло, ніби її заскочили на чомусь недозволеному.

Я не зводила з неї погляду, поки Іззі повернулася й підняла руку.

– У туалет, – сказала вона й узяла свою торбинку, перекинувши через плече.

Я попрямувала коридором до вбиральні, чуючи позаду її кроки. Ввійшовши всередину, я швидко перевірила кабінки – нікого. За моєю спиною біля входу з’явилася Іззі. Дівчина нерухомо завмерла на порозі жіночого туалету, вся напружена. Я не знала, що їй сказати, про що запитати. Але Іззі зреагувала на мій натяк, і це було достатнім доказом.

– Ти намагалася щось повідомити, мені дуже важливо це почути, – прошепотіла я. До біса гарні манери.

Іззі була налякана та розгублена, наче її загнали в глухий кут.

– Ніхто не повинен знати, що ви почули це від мене.

– Що саме, Іззі? – Я заплющила очі. – Кажи.

Вона якусь мить зиркала навколо й урешті зупинила погляд на наших відображеннях у кривих дзеркалах убиральні.

– Панно Стівенс, прошу вас. Ви ж нікому не скажете, що це була я? Знаю, що не скажете. Джерело інформації потрібно захищати, правда? Я прочитала ваші старі статті, ви там не згадували імен. Можете й мого не згадувати?

Я заклякла, обмірковуючи ситуацію. Газета з моєю статтею з’являється на ґанку. Запитання. Можна я теж, як та дівчина? Я можу дещо розповісти. Отже, вона стежила за мною, перевіряючи, чи я та, кому можна довіряти, бо вона вже була готова чимось поділитися, але ще вагалася, чи це безпечно.

– Звісно, Іззі. Я нікому не скажу. – Але це її, вочевидь, не переконало. Щоб отримати щось, спершу треба самому дати щось. – Знаєш, чому я тут, Іззі? Чому більше не працюю там журналістом? Бо захищала своє джерело інформації. Бо не виказала її імені. Та дівчина була трохи старша за тебе. Ти знаєш про це з газети, яку мені принесла, правда?

Вона піднесла руку до вуст, на карих очах виступили сльози.

– Не хвилюйся, боятися немає чого, – сказала я.

І тоді вона заговорила, тихесенько, майже пошепки.

– Ми сусіди,