Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

надрукують, – сказала я. – Це зрине на поверхню. Я не згадувала його імені, але хтось зробить висновки.

Отримавши повідомлення про судову заборону, я мало не засміялася.

А потім вийшла стаття. Наступного дня я опинилася під вікнами їхнього будинку, відчуваючи запах крові і своєї неминучої погибелі, умираючи з цікавості. Чи він уже знає? Чи знає, що це була я?

Я стала навшпиньки, зазираючи всередину крізь вузьку щілину між шторами. У кімнаті горіло тьмяне світло, звідкись поза полем мого зору тихенько долинала класична музика. Зупинялася. Грала знову. Наче заїло платівку.

Я помітила на столі келих. Червоне вино. Просто слід, який він залишив по собі.

І тут зауважила на задньому плані чиїсь рухи, погойдування, обертання. Я притислася обличчям до вікна, затуманивши шибку своїм подихом. Спершу побачила його туфлі. Чорні. Начищені до блиску. У повітрі над підлогою. Вони ледь гойдалися назад і вперед, звисаючи зверху.

Я безгучно зойкнула. Може, не так уже й безгучно. Відступила назад і безтямно побігла серед перехожих, що поверталися з роботи додому. Бігла, не зупиняючись, поки не опинилася на станції метро, де опустилася на лавку і пропустила три потяги, перш ніж змогла себе опанувати, щоб поїхати додому.

Згідно з повідомленням поліції, його знайшла Пейдж. У паніці перерізала мотузку кухонним ножем, поки дитина була у візочку в передпокої. Вони тільки-но повернулися додому. У такий час Пейдж завжди клопоталася якимись повсякденними справами й не була вдома, я це знала, бо спостерігала за нею. Після роботи вона забирала їхнього п’ятимісячного сина з ясел, вони йшли до якоїсь крамниці чи торгового центру, гуляли навколо ставка в центральному парку або набережною вздовж річки Чарльз.

Саме тому я обрала цю пору дня, щоб зазирнути до них у вікна. Арон, мабуть, теж саме тому обрав цей час, щоб учинити задумане.

Я навіть тоді вважала, що він вчинив жорстоко. Дозволивши виявити своє тіло Пейдж.

Розділ 30

Отже, це я – та ланка, яка все поєднує. Не Еммі. Не Бетані. Я.

З Девісом Коббом. З Еммі. Моє ім’я на знайдених у квартирі Бетані документах – вона вочевидь намагалася поступово присвоїти мою особистість.

З Тео. З примірником газети, який мені підкинули під двері. З Ароном та Пейдж. Тож не дивно, що поліція вирішила не поспішати з висновками й ретельніше все дослідити. Не дивно, чому Кайл спершу був так скептично налаштований. Подивіться, що він від мене отримав. Листи від анонімного користувача електронної пошти про те, що за мною стежать; якийсь чоловік докучає пізніми телефонними дзвінками; якась жінка з моїм обличчям; якась дівчина, існування якої я не могла довести. Мертве тіло, яке я ідентифікувала одним махом. Неприємний прецедент із минулого, який підштовхує до думки, що я схильна задля самозахисту вигадати людину.

Бездоганна мішень.

Як тоді, так і досі. Вірна, мов собака. Полює на цікаві історії. Наточене на інтриги вухо. «Подивися, як тобі вдалося обернути свої недоліки на чесноти», – казала мені мама. Нездоровий потяг до всілякого жахіття, до скупчення поліційних машин на узбіччі, до слідів крові в траві. З головою пірнає в роботу, поки не досягне бажаного результату. Задля кращого розуміння подій любить чітко структурувати історії – зав’язка, кульмінація, розв’язка.

Як я досі не допетрала, що мої сильні сторони можуть також бути моїми слабкостями? Полювати на цікаві історії. Підступати надто близько, не зводячи стін. Але в наточене на інтриги вухо легко нашептати все, що потрібно. Зіграти на емоціях, зачепити найпотаємніші струни душі. Я з відкритим серцем впустила Еммі до свого життя, своїх думок, не ставлячи жодних кордонів. І гадала, що ми одна одну захищатимемо.

Була від самого початку переконана, що ми з нею в одному човні.

Наступного ранку, ввійшовши до школи, я побачила його за скляною перегородкою дирекції. Девіс Кобб, ледь схиливши голову, всміхався до секретарки. З якимись паперами в руках – імовірно, дозвіл офіційно повернутися до роботи. Я подумки уявила його за іншою стіною, в іншій кімнаті; за екраном комп’ютера, обличчя сяє, поки грубі пальці набирають на клавіатурі віршика про мене та про якогось чоловіка, якого я привела до себе.

Що ж іще йому відомо?

Я чекала біля виходу за кабінетами адміністрації поруч із крилом навчальних класів, чекала, щоб заскочити його зненацька, несподівано. Двері відчинилися, і ось він уже височіє наді мною, дивлячись кудись удалечінь перед собою.

– Нам потрібно побалакати, – сказала я, перегородивши йому шлях.

Девіс вирячив на мене здивовані очі. Я вже забула, які вони сині. Забула всі дрібні деталі, які свідчили, що це реальна людина, реальна загроза. Він відступив убік, підводячи руки, наче захищаючись, наче ми помінялися місцями. Очка полохливо забігали навсібіч по стінах безлюдного коридору.

– Ні, – заперечив він.

Я підступила ближче.

– Ти її бачив. Мою співмешканку. Ти її бачив. Я мушу знати. – Я себе чула, той натиск, відчай, але зупинитися було годі. – Ти стежив за домом.

Якщо ніхто не підтвердить її існування, за все доведеться відповідати мені.

– Я за тобою не стежу, – відповів він, відступаючи ще на крок і мало не впираючись у двері дирекції. Він узявся за клямку, але заклацнув спиною двері й тепер не мав куди від мене втікати. – Не стежу. І ніколи не стежив. Я вже їм свідчив.

Я подумки чула, як його голос перейшов на шепіт, важке дихання у слухавці десь далеко. Згадала, що він говорив, що про мене знав.

– Але в тих електронних листах…

Він затряс головою.

– Адвокат заборонив мені спілкуватися з тобою.

Клямку повернули з іншого боку, двері відчинилися. Коли звідти виходила Кейт, він прослизнув назад до коридору дирекції.

Кейт обвела нас поглядом і, проходячи повз мене, здивовано підвела брови. Втративши момент, я наздогнала її й пішла поруч.

– Бачу, ти сьогодні заклопотана не менше за мене, – сказала вона, вдаючи, ніби нічого не помітила.

– Ох, – буркнула я.

– Так. Але, на щастя, нині п’ятниця, – сказала вона. – Може, знову кудись сходимо?

– Я б дуже хотіла, – сказала я, – але не можу сьогодні.

Надто багато всього сталося, багато з чим ще треба розбиратися.

Кейт трохи сповільнила крок.

– Складається враження, що ти мене уникаєш. Все, дружбі кінець? Якщо так, скажи. Я зрозумію, я вже велика дівчинка. Просто не хочу нав’язуватися, якщо не маєш бажання кудись вийти.